(спиняється спантеличена, дивиться довкола, охоплює поглядом кімнату, наче читає щось на білих стінах, на стелі)
Слова, певно, були моїм життям, слова, я знаю їх, уявляю їх, відчуваю та бачу довкола, безліч книг, невже я їх усі прочитала? і всі ці нотатки тут і там, невже це я їх лишила? але їх так багато, не може такого бути, що це могло б означати? так багато слів! колись я, певно, могла їх пригадати, але зараз усе плутаю, що більше спливає часу, то плутанішим усе стає, так, я гублю слова, забуваю останнім часом, усе забуваю... (кричить) так багато книжок... так багато слів, чи справді вони всі нам потрібні? я гублю свої слова, але, гублячи їх, я втрачаю себе, гублюся, як жити у світі без слів? без слів неможливо, вони були моїм життям, стабільним, виваженим, як самі мої слова, а тепер вони тікають від мене, наче хтось відкрив моє вікно і їх підхоплює вітер чи ще гірше — хтось їх спеціально стирає, тримає гумку і тре, і разом з ними стирає моє життя і... і коли не лишиться, що пам’ятати про себе, як тоді існувати? тоді навіщо жити? жити? ось так?
(піднімає з підлоги світлину, дивиться на неї, пригадує) я зодягалась у все червоне, довгі сукні, як пеплоси в античній трагедії, а червоні, бо наче кров, і все довкола мене теж червоне, і я говорила до своїх дітей, їх тисячі, неохопний натовп, доки сягав погляд, і це все були мої діти, а прямо переді мною двоє на колінах, щоб слухатись мене, і ці були моїми дітьми, як і тисячі інших, усі вони — мої, говорила до них, власне, кричала, репетувала, але вони не слухали, гинули переді мною, убивали одне одного, різали одне одного, а я зверталась до них, власне, говорила до відтятих ніг, відрізаних голів, розтрощених облич, зупиніться, волала я, як волаю зараз, ви всі мої діти, беріть моє, і я виривала та роздавала шматки себе, руки, ноги, груди, але продовжувала бути неподільною і гукати «не вбивайте одне одного, беріть моє», і роздавала шматки себе, щоб вони їли, але ті вгризалися в мене і продовжували вбивати одне одного, чому вони це роблять? і я говорила далі з відтятими ногами, з відрізаними головами, чому вони вбивають одне одного? чому забувають? вони забувають, що завжди вбивають одне одного, і нічого не змінюється, завжди взаємно знищують себе, завжди забувають, чому вони забувають?
(бере одну за одною вирізки з газет, читає нерозбірливо, гарячково, майже в шалі, переплутуючи слова)
Тридцять п’ять осіб загинули вчора, інші 60 зазнали поранень.
Серед мертвих було двоє неповнолітніх 15-ти і 16-ти років.
«Технічною помилкою» назвали загибель 18 цивільних осіб, більшість яких була дітьми.
Сто шістнадцятеро дітей загинуло від початку року.
Внаслідок чого декого з пасажирів розірвало на шматки.
Кількість жертв спланованої низки вибухів сьогоднішньої терористичної атаки сягнула 143 осіб.
З лікарні повідомили про 88 загиблих і 105 поранених.
(пауза, читає повільно, охоплена жахом) Убиті лежать перед нами, кинуті абияк на землю, подружжя, двоє діток 4 і 6 років, хлопчик, дівчинка та бабуся... Вони обійнялися та притулилися голівками одне до одного. Схоже, їх убила одна й та сама куля. Я припустила, що вони, певно, бачили, як убивці вбивали їхніх батьків і перелякані обнялися
(зупиняється. Змінює тон. Пригадує діалог — його наведено далі. Розмова точиться між нею і молодим чоловіком, який з’являється несподівано)
ЖІНКА (приязно): Проходьте, будь ласка.
(копіює голос молодика): Дякую.
ЖІНКА: Щось замовлятимете?
МОЛОДИК: Ні, ні. Не потрібно. А це що? Збираєте...
ЖІНКА: Ось це? Деякі нотатки. Так, нотатки. Ну, власне мали б ними бути... Бачте, останнім часом мені здається, що я забуваю та... хай йому грець. Але, як ви вже спитали, чим же ще це може бути? Знаєте, це... клапті... (усміхається з натяком) клапті життя, так, от що це... нотатки життя, папірці, розкидані то тут, то там. (різко) А ви симпатичний!
МОЛОДИК (розгублено): Ммм... Дякую!
ЖІНКА: І такий дужий. Тренуєтеся? Певно, так. Колись і я тренувалася.