МОЛОДИК: Так, я займаюсь спортом. Утім не так уже й часто.
ЖІНКА: У вас сильні руки. Дайте глянути. Вони могли б міцно стискати когось в обіймах (посміхається до нього). Але — ні, кому нині потрібні ті обійми? Вони могли б зробити чимало кориснішого, наприклад, здавити комусь горлянку.
МОЛОДИК (здивовано): Не розумію вас.
ЖІНКА (по-змовницькому): Саме так. Зараз усе може статися дуже просто, і так само просто скінчитися... кінчається та заспокоюєшся собі. Але й для цього потрібна сила. Багато сили. Знаєте, кажуть, що найсильнішим інстинктом у житті є інстинкт самозбереження (пауза). Кажуть так. (змінює тон) Щось замовите?
МОЛОДИК: Ні, я поспішаю... і... здається, не дуже вас розумію.
ЖІНКА: Що, ви сказали, продаєте?
МОЛОДИК: Я не продаю, я показую покупцям демонстраційні зразки нових товарів гігієни.
ЖІНКА (з ентузіазмом): Гігієни? Колись я дуже стежила за гігієною, тепер — куди вже? Зараз принесу щось випити.
МОЛОДИК: Не треба.
ЖІНКА (різко): Принесу.
(світло лишається лише на ній)
ЖІНКА: Місяченько милий мій, шлях освітлюй мій сумний, шлях освітлюй... мій... місяченько...[10]
пум пурум пум пум, па пара па па
пара па
мамусю, ні, я більше не хочу, я хочу бігти гуляти, годі
місяченько милий мій, місяченько
(кричить) Мамо!
Маа-моо! Маа-моо!
(немов декламує вірші у школі) хоч і вимовляти/ всі звуки я не можу/ буду намагатись/ страх свій переможу/ якщо знатиму, що любиш ти мене[11]
ти така гарненька/ страх яка гарненька/ любитиму тебе завжди/ про тебе дбатиму завжди/ самою ніколи не залишу/ ніколи
(змінює тон, повертається до розмови з молодиком)
ЖІНКА (копіює голос молодика): Про що це ви? Не бувати такому, ні!
(своїм голосом): Ви просто не розумієте...
(голосом молодика): Ні, не розумію... але якщо йдеться про те, що я думаю... то...
(своїм голосом, звертається до молодика): Та це ж безумство, ну, скажіть, скажіть, я і так знаю, але узагальнюю, не лякайтеся, просто я іноді думаю, що... чому б і ні? скажіть, чому б ні, це теж право, право, хоча не складно... я казала Вам, що інстинкт самозбереження такий сильний? Найсильніший, як кажуть, але я вважаю, існує також і гідність, і... (різко) Ще чаю?
МОЛОДИК: Ні, ні, я вже йду (поривається піти).
ЖІНКА (наче не чуючи, продовжує зі змовницькими інтонаціями): Але для цього потрібна сила, багато сили, я тут подумала собі... ну... бачите, я більше не можу чекати, доки пам’ятаю, маю це зробити, потім уже не пам’ятатиму, розумієте? геть нічого не пам’ятатиму і... але зараз я все приготувала...
МОЛОДИК (перелякано): Та що ви таке кажете? Не годиться... Це вже, знаєте... Я ліпше піду...
ЖІНКА: Та не лякайтеся ви так, я ж просто висловила свою думку, однак іноді сиджу тут і розмірковую, що, певно, треба наважитися це зробити, не зараз, але колись, інакше тут на самоті... не знаю, скільки міг би витримати хтось, але це має статися, і статися незабаром, певно, через деякий час я вже не зможу сама, усе через цю хворобу,
(залишає його, дивиться довкола, шукає щось) десь я про таке прочитала, я зберігала вирізку, але де ти її зараз знайдеш, не пам’ятаю, «на порозі епідемії», так там було написано, «...лік хворих піде на мільйони через кілька десятиліть»,
хвороба, хвороба нашої доби, (так наче довіряє йому якусь страшну таємницю) забуваю геть усе і не маю сил це терпіти, це так жахливо — забувати, хіба ні?
МОЛОДИК (схвильовано, пом’якшуючи голос): Ну, тобто, можливо, звідки мені знати, ліпше я собі піду.
ЖІНКА: Ні, ми ж просто розмовляємо, нічого в цьому жахливого немає. Жахливо те, що... але хіба тобі відомо про таке? Мій розум згасає, усе зникає, спогади, усе, я могла б жити лише з ними, й далі правили б мені за компанію, а хто ще? але — ні, навіть цього нема, суцільний білий туман, мов вуаль, окутує мене, я намагаюся роздивитися, що біля мене, що тут, що там...
(благально) Ні, не йдіть, я не божевільна, заждіть хоч хвилинку, лишайтеся на чай, чи я швиденько щось приготую, хочете?
(у молодика з’являється вираз згоди на обличчі, він майже із жалістю дивиться на неї)
та не дивіться так на мене заради Бога, я не божевільна, просто (переходить на крик) кажу вам — мені лячно... боюся, (її голос слабшає) що коли все почне стиратися з пам’яті... якщо я все забуду, з чим лишатимусь наодинці? не можна забувати, чуєш, не можна забути все, і те, що біля нас, і те, що глибоко в нас, прекрасні миті нашого життя...
10
Грецька дитяча пісенька, що виникла, імовірно, у час туркократії, сюжет якої натякає на таємний похід дітей до школи. Її прообразом була французька пісенька «Ah! Vous dirais-je Maman».