НАУКОВЕЦЬ: Чую.
ПАН АНДРЕУ: Їм серце болить за власне суспільство; вони бояться чужого, вигукують: «Чужинців — геть!». Ви справді цього не чуєте?
НАУКОВЕЦЬ: Чую.
ПАН АНДРЕУ: Чужинців — геть!
НАУКОВЕЦЬ: Чую.
ПАН АНДРЕУ: А всіх тих, хто мовчить, їх ви теж не бачите?
НАУКОВЕЦЬ: Бачу.
ПАН АНДРЕУ: Мовчать, але зі свого дивана, на якому добре вмостилися, погоджуються зі мною. І їм лячно, а страх — найліпший спільник! Так діє закон неминучості, наш садок залишиться...
НАУКОВЕЦЬ (слабко): Ні.
ПАН АНДРЕУ: ...таким, яким він потрібен нам; тим, хто доглядав за ним тривалі роки.
НАУКОВЕЦЬ (слабко): Криниця розмурують.
ПАН АНДРЕУ: Хай навіть так. І що тоді?
НАУКОВЕЦЬ: Тоді... (вагається)
ПАН АНДРЕУ: Вона буде першою, яку ви розмурували? Ну і, скажімо, ви знайдете, що шукаєте. І далі що? Це перші трупи, що будуть виявлені, закопані то тут, то там? Таке відбувається лише в останні роки? Ви не здійснюєте ексгумації? Не викопуєте останки? І знов не закопуєте їх? Ви ж лише цим і займаєтеся. Викопуєте їх в одному місці, щоб закопати в іншому. Когось через це було покарано, ви від когось домоглися хоча б вибачень? І хто про це дізнався, хто перейнявся цим, хто зацікавився, сходіть, спитайте там, поміж людей, скільки з них знають про ваші трупи? (саркастично) Скажіть мені, може щось таки змінилося, а мені просто невтямки?
(пауза)
(жорстко) Що ж, хай розмуровують. Імовірно, у нас знову виникне незабаром потреба.
НАУКОВЕЦЬ: Потреба?
ПАН АНДРЕУ: Такі часи потребують своїх криниць. Наш сад завжди потребуватиме своєї криниці.
НАУКОВЕЦЬ: Це — ваш сад, я не маю стосунку до цього місця.
ПАН АНДРЕУ: Як забажаєте, якщо Вам воно не до вподоби, йдіть собі...
НАУКОВЕЦЬ: На цьому нічого не завершується...
ПАН АНДРЕУ: Певно, лише починається.
НАУКОВЕЦЬ: А взагалі воно має хоч якийсь кінець?
Переглядаються. Світло потроху згасає, настає практично темрява, лунає надмірно заспокійлива музика і теж поступово стихає. Тиша. Раптом з’являється Андреас, хлопець 16–17 років. Світло спалахує.
АНДРЕАС: Дідусю! (нерішуче до Науковця) Добридень!
НАУКОВЕЦЬ: Вітаю!
(Пан Андреу дивиться на Науковця, зважуючи щось в умі, потім здивовано — на Андреаса, розмірковуючи, певно, як його представити.)
ПАН АНДРЕУ: Пан уже збирався йти...
(пауза, усі переглядаються)
АНДРЕАС: Та й нам, діду, треба йти. Нас уже чекають.
ПАН АНДРЕУ: Я готовий... лише дещо візьму вдома і йдемо... (Повертається до Науковця) Але спершу я проведу Вас.
НАУКОВЕЦЬ: Красно дякую, немає потреби.
АНДРЕАС: Я його проведу, а ти йди, не барися.
ПАН АНДРЕУ: Добре... (до Андреаса) і не набридай панові своїми теревенями... (виразно дивлячись на Науковця) йому так чи інак уже час іти, він запізнюється... (йде зі сцени)
АНДРЕАС: Пішов, еге ж... (коли старий зникає, починає бавитися клубками, говорить і розпускає їх, потім починає ними жонглювати) Колишній учень?
НАУКОВЕЦЬ: Перепрошую.
АНДРЕАС: Ви теж колишній учень дідуся? Певно, що — так. Інші часто приходять його навідати.
НАУКОВЕЦЬ: А, це... Ясно.
АНДРЕАС: Він був улюбленим учителем.
НАУКОВЕЦЬ: Авжеж.
АНДРЕАС: І сад — його пристрасть. Він, певно, Вам його показував?
НАУКОВЕЦЬ: Так, показував...
АНДРЕАС: Годинами сидить у ньому, дбає про кожну рослину, кожен вазон, і все — своїми руками, здавна мав таку звичку: не дозволяв нікому і близько до саду підходити, так, наче в ньому захована якась таємниця.
НАУКОВЕЦЬ: Захована таємниця?
АНДРЕАС: Так, коли ми з двоюрідними братами були малими, то різне видумували... Знаєте, як діти роблять... Заховані скарби, всілякі таємниці, таке, особливо, щодо криниці...
(Науковець запитально дивиться на нього.)
АНДРЕАС: Бачили її, так? Завжди закрита, та й він щоразу нас лякав, щоб ми й не думали наближатися, це ж небезпечно. Хіба не кумедно?
НАУКОВЕЦЬ: Кумедно? Чому?
АНДРЕАС: Висохла криниця, ще й без води. Замурована. Що там може бути небезпечного? (жартуючи) Щонайбільше — вона могла бути притулком якихось привидів.
(Сміється, а Науковець дивиться на нього розгублено.)
АНДРЕАС: Мій тато хоче знести і садибу, і садок, а на їхньому місці побудувати багатоповерхівку. А дідусь йому (копіює): «Лише через мій труп». А батько йому (копіює): « Ну, чекати недовго лишилося!». І завжди після цього вони починають сваритися. А потім сидять і дивляться такі один на одного...