НАУКОВЕЦЬ: Можу уявити. А ти?
АНДРЕАС: А що я?
(Показує рукою йому сад.)
АНДРЕАС: А це... Сад. Мені він подобається. Дуже. Хай би його не чіпали. Звісно, за умови, що ним буде хтось займатися. Та якщо йому судилося зникнути, що ж, хай так і буде.
НАУКОВЕЦЬ: Не через твій труп?
АНДРЕАС: Ні, звісно (сміється).
НАУКОВЕЦЬ: Завершуєш школу?
АНДРЕАС: Так. (пауза) Потім учитимуся ще.
(пауза; Науковець схвально киває головою)
АНДРЕАС: Закордоном, ясна річ.
НАУКОВЕЦЬ: Гарна ідея.
АНДРЕАС: Я знаю, але ніхто з них не хоче, щоб я їхав. Бо побоюються, що я не повернуся, і загалом мають рацію.
НАУКОВЕЦЬ: А ти не повернешся?
АНДРЕАС: Що тут робити? Я хочу жити за межами саду. Подорожувати скрізь... Жити по всьому світу. Сюди приїздити лише у відпустку; тут тільки відпустки гарно проводити.
НАУКОВЕЦЬ: А як до цього ставиться твій дід?
АНДРЕАС: Навіть і чути не хоче! Батько залякує, що не платитиме за університет. Мама обіцяє купити автівку, якщо я погоджуся залишитися на навчання тут.
НАУКОВЕЦЬ: Аж автівку! Вона молодець!
АНДРЕАС: Та мені так чи інак її купили б.
НАУКОВЕЦЬ: Теж правда.
АНДРЕАС: Тепер обіцяє ще й квартиру на додачу, житимеш сам, як хочеш. Таке...
НАУКОВЕЦЬ: А ти хочеш..?
АНДРЕАС: А я хочу поїхати звідси.
НАУКОВЕЦЬ: Схоже, зрештою, вони доб’ються свого.
АНДРЕАС: У жодному разі!
НАУКОВЕЦЬ (пошепки, наче побажання, якого ніхто не має почути): Хай би так і сталося... і вони не командували тобою[14]... (уголос) Ти станеш чужинцем.
АНДРЕАС: Як ви сказали?
НАУКОВЕЦЬ: Там, куди ти приїдеш, ти будеш чужинцем.
АНДРЕАС: Я знаю. (пауза) Проте не переймаюся цим (пауза). Звикну.
НАУКОВЕЦЬ: А ті, хто вже там живе, вони до тебе звикнуть?
АНДРЕАС: Так, а чом би й ні?! Я легко знаходжу друзів.
НАУКОВЕЦЬ (сміючися): Та я бачу. Ну, хай тобі щастить у всьому.
АНДРЕАС: Дякую. Ви сказали, що ще навідаєтеся?
НАУКОВЕЦЬ: Обов’язково.
АНДРЕАС: Тоді ще поспілкуємося.
НАУКОВЕЦЬ: Чом би й ні? (пауза) Як тебе звати?
АНДРЕАС: Андреас, звісно.
НАУКОВЕЦЬ: Звісно?
АНДРЕАС: Це ж ім’я мого діда.
НАУКОВЕЦЬ (із виглядом, ніби знав про це): А... так.
АНДРЕАС (із загадковим виглядом показує йому клубки): Він плете.
НАУКОВЕЦЬ (здивовано): Твій дідусь?
АНДРЕАС: Так... Каже, що це його заспокоює, допомагає думати, ліпше так концентрується... Мене це не напружує. Він мені навіть светра сплів!
(бачить, що Науковець дивиться на нього з подивом) Складно повірити, еге ж? (сміється)
НАУКОВЕЦЬ (сміється): На якусь мить подумалося, чом би й ні?
АНДРЕАС: Вони бабусині. Вона сиділа і постійно плела, поки дід порався в саду. Коли вона померла, він залишив усе, як було. (схвильовано) Її, думаю, йому дуже не вистачає.
(заходить пан Андреу)
ПАН АНДРЕУ (холодно до Науковця): Ви й досі тут? Мені здалося, що ми про все вже поговорили.
НАУКОВЕЦЬ: Маєте рацію, з вами ми про все вже поговорили, але я розмовляв із Андреасом.
ПАН АНДРЕУ (розлючено дивиться на нього, але раптом помічає розмотані клубки й повертається до Андреаса): А ти що наробив? Хіба я тобі не казав безліч разів, не переплутуй тут мені нічого? Що оце таке?
АНДРЕАС: Казав, казав, я забув просто, ходімо, діду, облиш це, потім...
ПАН АНДРЕУ: Геть не слухаєш мене; робиш, що заманеться.
АНДРЕАС (сміється, кепкує з нього): Завжди!
ПАН АНДРЕУ: Коли вже ти за розум візьмешся?
АНДРЕАС: Ніколи.
ПАН АНДРЕУ: Візьмешся, візьмешся. (повертається до Науковця, грубо, по-хамському) Сподіваюся, бачу вас востаннє.
НАУКОВЕЦЬ: І все одно до нових зустрічей.
АНДРЕАС (схоплюється, по-дружньому): І я сподіваюсь, що ми ще поспілкуємось.
НАУКОВЕЦЬ: Обов’язково.
Різко настає темрява.
Колись була я лісистратою
Дійові особи:
ЛІСИСТРАТА
МІРИНА
ЛІСИСТРАТА: Колись була я Лісистратою[15] — га, га, га
(пауза)
Старий жарт, але й досі смішно
(Механічний сміх, що лунає так, наче відкривають консервну бляшанку.)