дивіться на частини мого тіла, рубайте мене, де вам заманеться, і ви побачите, що там зібрано те, що накопичувалося сотнями років, одне й те саме, скрізь кров, але й учора, просто вчора, побачите великий гриб, що виріс колись і росте, більшає й тепер, виріс і накрив собою всю землю, скрізь сіючи смерть і народжуючи чудовиськ
подивіться на мене! я — старезне дерево, на моєму тілі знаки усіх століть світу, подивіться на мене, на моєму обличчі скорбота всього світу, подивіться на мене, я — це ви, але я ридаю, ридаю, принаймні ридаю, принаймні...
МІРИНА: Море розпростерлося таке спокійне, нескінченне, наче якесь велике люстро, над ним місяць, він схожий на танцмайданчик, намащений фосфором, ми могли б на ньому танцювати весь вечір
бачу хлопців і дівчат, вони розпалили багаття біля хвиль, юнь, напівоголена юнь, тіла гладенькі, свіжість юності, дівчата з пружними грудьми, хлопці з пласкими животами, стрункі ноги, танцюють, сміються, бігають, грають, випадково налітають одне на одне, торкаються тілами, тремтять, дівочі груди здригаються, їхні соски твердішають, розгублюються, не знаючи, що на них найшло, беззвучно стогнуть, хлопці вже збуджені, у голові сум’яття, груди здіймаються, вони ляскають себе по стегнах, прекрасний місяць угорі, я хочу змішатися з їхнім натовпом, забутися з ними, цілувати в уста дівчат, які ще не знають, хто вони і чого хочуть, які тремтять від жадання й чекання того, що має статися з ними, торкати їхні юні груди, проводити рукою по їхнім розпеченим від пристрасті стегнам, пробуджувати в них чуттєвість, перетворювати їх на чоловіків та жінок і наповнювати їх життям, тим життям, якого в мене вже нема, але чому, Лісистрато, чому?
ЛІСИСТРАТА: я перед монітором, клікаю, роблю клік, я роблю, ти робиш, він робить, ми робимо, я роблю, лайкаю, шерю, тегаю, підписую, підписуєш, підписує петицію, на будь-яку тему, у мене є своя думка, коментую, коменти, кмітливі, влучні, обурені, розлючені, ви не знаєте, яка я люта через те, що бачу, убивають життя, саме життя вбивають, «убивають життя», так і пишу, натискаю «надіслати», розшерити і збираю лайки, багато лайків, поруч у стрічці різні політичні теревені і хто з ким одружився, хто розлучився, що я поїв, що попив, куди сходив, «what’s on your mind», «what’s on your mind», публічно спокутуюсь, «мій улюблений публічний щоденник», заходжу на сторінки з голими жінками й чоловіками, кінчаю перед монітором, під час кінчання завважую краєм ока лайки за мої влучні, кмітливі дописи, написала «вони вбивають життя»
лайк!
(пауза)
до теперішнього моменту я нічого не чула, а ви? ви щось чули? щось читали про це, дізнавалися?
знаєте? чи хтось помер від огиди, огиди до себе самого, хоча б один із нас помер від огиди до себе самого?
(пауза)
я займаюся доброчинністю, обливаюся крижаною водою, влаштовую благодійні вечері, гепенінги, концерти, «усі щедрі надходження підуть на добрі справи», збираю харчі для безхатченків, бідняків усього світу, не роблю винятків, одяг, шкільне приладдя, іграшки, ах, діточки, як їх шкода, я часто ходжу на демонстрації, що мають чітке планування, протестую, потім іду на каву, іноді й до демонстрації, кава, демонстрація, кава, можливо, чекинюсь там, роблю фотку, але годі, повертаюсь до роботи, до хатніх обов’язків, до планів на вихідні, а ті помирають, помирають там, гинуть, якщо бути точними, їх розриває на шмаття, я — сходила на демонстрацію, десь година доїхати, біля години сама хода, ну і годину на повернення, загалом три години, аж три години витрачаю на них, доста, чи не так? дивлюся документалки, серйозні стрічки про тих, хто там помирає, хто там ледь животіє, хто живе й помирає у злиднях, мене охоплює жах, справді охоплює, потім мені треба вийти на свіже повітря, випити кілька мохіто, отямитися, як же шкода, серце розривається, наступного року треба зав’язувати з цими переглядами