налаштовуюсь на правильний лад, пишу, пишу, пишу віршики, пишу п’єси, ставлю вистави з тим самим старим жартом, дещо видозміненим, звісно, задля духу авангардизму, пишу п’єси, зберігаю стиль, ріжу правду-матінку, отримую нагороди, нагороди за те, що ріжу правду-матінку, нагороди за біль інших, болить іншим, помирають інші, гинуть інші, а я отримую нагороди, бо гарненько про це все розповіла, усе описала красиво, як помирають інші, помирають, інші, помирають, а я просто пишу
знаєте? а ви? ви знаєте, може, чули, хоч хтось, хоч один, чи колись узагалі хтось помер від почуття огиди до себе? один із нас? через огиду? хоч один!
(пауза)
Я забула їх усіх
лише Мірина інколи приходить
МІРИНА: знову виріс мій цикламен, я й забула, що він росте з цього боку квітника, думала, засохнув, пропав, а він узяв та й розцвів, і жасмин розцвів, ніч наповнилася пахощами, він росте в мене у горщику, маю також і трояндовий кущ, невеличкий, і базилік, лаванду, багато герані, висаджую і сезонні, усе на своєму балконі, справжній сад на балконі
ми сходили на прогулянку до лісу, там гарно, біжить струмочок, така тиша, плющі пообвивали стовбури, я теж обняла один стовбур, він був гладенький наче оголене тіло, там росли платани, тополі, сосни, так, наче я повернулася, сама не знаю куди, наче випустила коріння та обернулася на дерево, коріння пішло вшир, а стовбур — увись, випускала віття, а на ньому — листя, і давала прохолоду, затінок, і хмари, і дощ, і сніг
на Акрополі сідає сонце і заливає все навкруги рожевим світлом, як і через багато століть рожевим стає море з будинків, із гидких багатоповерхівок, але в червоних тонах сонця все видається прекрасним, так, прекрасним
позавчора, коли сиділа в одній кав’ярні біля Фортеці, побачила парочки, які проходили, тримаючись за руки, міцно так, за руки, такі впевнені у вічності своїх стосунків, у такому абсолютному їхньому «разом», були й діти, які гуляли, бігали туди-сюди, посміхалися
перед тим як піти, моє дитя поринуло до мене в обійми, обвило рученятами шию і заховалося в них, його сердечко стукало від радощів, які приносить ця мить, але моє — ще дужче
Лісистрато, та мить варта всього мого життя, у ній уміщується все моє життя, цілком
ЛІСИСТРАТА: Її повністю роздягли, здерли з неї шкіру й одрізали плоть гострими черепками, аж поки вона випустила дух, розчленували її тіло, віднесли ті шматки до місця, що зветься Кінарон, і там спалили, ось так вчинили з філософинею Гіпатією християни, так вчинила і я з Міриною
(пауза)
не можна було вчинити інакше, Міринко
Темрява.
Світло спрямовано в глядацький зал.
ЛІСИСТРАТА: За нашими словами, думками, діями стежать, їх записують за допомогою високотехнологічного програмного забезпечення, їх реєструє, класифікує Державна служба безпеки, мій подих фіксують, якщо потрібно, вони з’ясують, чи я вдихаю та видихаю на законних підставах
«Лісистрато», «Лісистрато», «Лісистрато», на сцені я лишилась мовчазною сама, глядацький зал гуде, я не хочу продовжувати, повертаюся до них спиною, дивлюся на море, чую прибій, зосереджуюся на рокотанні хвиль, це не хвилі, це суцільний стогін, неперервний крик, що наростає дедалі гучніше, посилюється сотнями колонок, стає оглушливим, руки розкидані, очі звернені на нас, а ми прилипли до своїх екранів, до наших особистих проблем, а смерть продовжує прогулянку, ви бачите її? на наші береги вона викидає тіла дітей, ходить нашими кімнатами з ножем різника[18], певно, мені слід було стати Згубницею і різати наших дітей, усіх до одного, чоловічої та жіночої статей, чи збагнули б ми тоді, що таке біль іншого? чи вдалися б до якихось дій?