не знаю, не знаю, не хочу нічого згадувати
Пауза.
перший раз… (повільно, замислено) кажу і сама не йму тому віри... я з Яннісом... посеред якогось поля... а там… (грайливо, з лукавством, але загалом стримано) літо, жито скошене, у мене потім цятки від поколотого ще цілий тиждень не сходили, мов бичок навесні, «легше, легше», казала йому, «чекай», він кінчив тільки-но ми почали, так само, як і ми раніше кінчали, інакше й бути не могло,
Замислено, ніжно.
він цілував мене, а я аж тремтіла
Пауза.
Знову грайливо.
І хотів кохатися щохвилини, буквально щохвилини, та в такому віці хіба ми не всі такі?, пригадую і Такіса... тоді, на початку, постійно хотів затягнути мене кудись, щоб ми лишилися вдвох, спочатку все — найліпше, ...так і Янніс, і от утріскалися... по самі вуха,
він цілував мене, і в мене голова йшла обертом, він брав мене в обійми, і мені здавалося, що ще мить і я віддам Богу душу
Пауза.
Різко, швидко.
і вмів так на мене подивитися і так сказати...
що обійми самі розходилися і приймали його
любив мене...
я не вигадую, любив
тоді
а потім поїхав на навчання і зник...
Різко.
але тоді мене любив
і постійно питав «ти любиш мене? любиш?», а я не могла відповісти, та й що йому було відповідати?, я й тоді не вміла, та й дотепер не навчилася щось таке говорити, боюся таке казати, кохаю туди, кохаю сюди, як про це взагалі можна говорити, воно ж непідйомне, хіба ні? коли ми були малими, то розкидалися такими словами навсібіч, але потім я вже не могла, і досі не можу!, як це — отак узяти і просто сказати «я люблю тебе, я тебе люблю», а навіть і скажи, як потім з усього цього виплутатися?
Грайливо, з лукавством, але загалом стримано.
а в нього була ще така забаганка: полюбляв на мене дивитися голу, наполягав, а як я соромилася, «ну то й що?» відказував і теж зиркав на мене лукаво...
Пауза.
Рішуче.
разом із ним я відчула себе жінкою, от що.
А було мені вже сорок років...
Пауза.
Змінює тон.
Я читала в газетах про Йоргулу. Не бачилися з нею вже тисячу років. Вона померла від раку. Я жахнулася. Звісно, мені було її шкода, але більше самій лячно. Чого вогонь торкнеться, те і обпечеться, хіба не так кажуть? Смерті, смерті, смерті... Тільки про смерті й чуєш. А те, що ми ще живі, ніби якась цілковита випадковість.
Зупиняється. Щось пригадала.
...Цілковита випадковість...
Саме це я якось сказала і Яннісові, щось у голову лізе сьогодні те, що стосується його... ми були в якомусь, побий його грім, готелі, і я попросила, щоб він залишився зі мною на всю ніч, а той — «якось іншим разом», на що я йому кажу: «Хто знає, що станеться завтра?» і «Наше життя — цілковита випадковість!», та й засміялася,
хотіла ж бо лише одного: прокидатися біля нього, і про це сказала, хоча одразу ж і пошкодувала, не слід було на нього нависати, ще й матуся його завжди крутилася поруч, я не хотіла, щоб вона про щось довідалася, бо знала, як нестерпно ревними можемо ставати ми, жінки, особливо, зі своїми мазунчиками,
і, все-таки, взяла та й сказала йому це. Уперше, відтоді як стала під вінець, лишилася на ніч і я в незнайомому місці, і на мить не склепила очей, а коли він натомлений заснув, піднялася і розглядала його з голови до ніг, чоло, вуста і шию, коліна, пальці й очі, груди, м’язи рук і стегна, не могла ним насититися
Він залишився.
Повільно.
було там йому вже двадцять, чи не було, а мені...
могло б бути...
Пауза.
Швидко.
Десь за два тижні як поїхати на навчання, він подзвонив мені, був переляканий, я кинулася до нього, він уже чекав, трусячись як осиновий листочок, один із його друзів загинув, розбився на мотоциклі, він ридав, мов дитя, а я обійняла його, наче його мама, а тоді
Пауза.
узялася його цілувати і пестити
Із притиском.
невдалий час, не зараз, він сказав мені, але я не зупинялася й розпалила його, він опирався трохи, та я кинула його на себе, і ми зробили це, мов очманілі, я не розкаювалась потім, як би не так!, сталося так, як мало бути, а потім я взяла його в обійми, почала цілувати і примовляти...