Пауза.
він міг би бути... моїм сином
міг би
але був моїм чоловіком
Різко.
чоловіком
Зупиняється, мовчить якусь мить.
поночі вже
а я все базікаю, коли вже цьому край?
але треба виговоритися, сказати все, не тримати все в собі, доки воно лусне, тож хай я виговорюся на самоті, говоритиму сама, байдуже, хто слухає, хоча б стінам, столам, диванам, кріслам... пралці...
Пауза.
Змінює тон, із гумором і знов невимушено.
а ось це, як це воно мені спало на думку, в школі все сталося... перш ніж... ой, скільки ж років спливло?!. а наче вчора було, так от, наче бачу перед собою картину, як змінився з лиця той викладач — теології, до речі, коли на початку року, зачитуючи списком імена та прізвища учнів, дійшов до мого: «Йокаста!» і зніяковів
Іронічно вбік публіки.
а Йокаста, це ж я, хіба від початку не було ясно? відчуваю, наче виконую роль у якомусь поганючому спектаклі... так, мене нарекли Йокастою... дідусь... дев’ять місяців мама носила мене під серцем, а він — вишукував мені ім’я, таку обіцянку йому дав мій татко! а я ж сама була малою, щоб протестувати!, мало хто знає про це, Ніцою мене назвала мама, сил у неї не було кликати мене Йокастою, хоча і знала її історію, я завжди була Ніцою, з перших днів життя, Ніцою й лишилася, Йокасту чула кілька разів у школі, у нових класах, де мене ще не знали, навіть коли я виходила заміж священик, який нас вінчав, знаючи мене здавна, величав Ніцою, лише доньки вряди-годи, щоб попустувати, кличуть мене кіра[4] Йокасто, ні, геть забула про нього аж доки...
Пауза.
Про щось задумалася.
про що це я... а, так, мій викладач (удає його мову) «отож, дитинко, чимало забулося християнських імена, а тобі вони дали ім’я цієї... цієї збоченки», (розлючено) ага, от саме так і сказав, «збоченки», а тоді — так їй і треба було, бо, мовляв, не шанувала ні богів, ні законів, і спала з власним сином, розпатякався зі своїми дурницями... колиска, що його гойдала, він теж її син? (посилюючи голос) через те, що народила? і вже її син? не годувала його молоком, не доглядала, не бачила, як він стає чоловіком, ніколи його поруч із нею не було, просто народила — і через те, він уже її син?
І весь цей час сама, сама-саменька чимало років, хіба йому втямки, що означає, коли ти — жінка, і на самоті.
Пауза.
Котра зараз?
Швидко якось поночіло, і дні зменшилися,
уже прохолодно стає, прикрию ліпше вікно,
минає літо, довшають ночі...
Пауза.
...із Такісом усе скінчилося блискавично, саме потому, як поїхав Янніс, тобто я все припинила, бо коли він був удома, звісно тоді, коли не вештався по своїх подружках, усе одно, що його не було, слід було з цим щось робити, надалі тривати так не могло, до того ж час не чекатиме
ми зростаємо
ми виросли!
іноді, коли я в кепському гуморі, думаю собі, чи кинути все (і всіх) під три чорти, піти куди очі дивляться і — будь, що буде, розчинитися, десь у горах, у морі, щоб там — ні душі, не було з ким перекинутися словом...
Пауза.
Різко.
котра вже там? ще рано, але ночі стають довшими, і скоро я почну замикатися вдома разом із телевізором... сил моїх нема...
колись розпочала... заняття з квіткарства, кераміки, також взялася за англійську
але... усе закинула
Пауза.
так зиму не перезимуєш
Шум із пральної машини, де віджимається одяг. Сильний, оглушливий.
Рішуче.
...от і машина завершила прання...
Люба моя пралко
Із колонок долинає «безбарвний» чоловічий голос, неначе нашвидку зачитує якесь оголошення, на сцені нерухомо стоїть чоловік, спиною обернений до глядачів.
«Люба моя пралко», колись він мав намір написати театральну виставу з такою назвою, але зрештою нічого так і не написав, як і чимало іншого. Сцена мала бути... невеликою видовженою кімнатою, де, з одного боку стоять у ряд великі пральні машини, які працюють після того, як вкинути в них монети, і, можливо, кілька механічних сушарок для одягу, навпроти них — стільці, на яких порозсідалися різні, занурені в плин власних думок, особи: хтось читає газету, хтось слухає музику в навушниках, хтось поглядає раз у раз на годинник, — вони не розмовляють одне з одним, не знайомляться, ще чого!, а над усім цим шириться шум з пралок, повільний і монотонний звук, який наростає щоразу, коли машина віджимає прання, а потім знов повільне й монотонне гудіння, і все це повторюється за 10–15 хвилин, глядачі починають виказувати нетерпіння, хтось дивиться на годинник, хтось, імовірно, процідить «трясця твоїй...» і смикнеться підвестися й піти, тоді так само несподівано різні особи на сцені з тих місць, де вони є, почнуть говорити, кожна свій монолог, «люба моя пралко», усі разом і одночасно, і кожна — сама по собі, дивлячись навпроти себе на прання, на свої віддзеркалення в скляних дверцятах, наче кожна сповідуватиметься їй, і розповідатиме, і відкриватиметься, і коли спиниться перша особа, почне наступна, а за нею — інша, а потім знову перша, третя, а за нею четверта, знову друга особа, моя улюблена пралко, кожна про своє, таке несхоже і таке однакове, повільно і рівним голосом, так монотонно розповідатимуть, голосом без барв і без емоцій, усе розповідатимуть своїй пралці, а кому ж іще?, пральна машина є річчю першої необхідності, вона — домашній друг (потік його мовлення зненацька переривається).