Чоловік десь 50–55 років... говорить до своєї пральної машини, на початку він сидить у зручному кріслі навпроти неї... мовить невиразно і якось монотонно, стомлено, але з певною дозою самоіронії, шум із пралки звучить наче музичне віддзеркалення його слів, під час розповіді він дедалі більше «розпалюється». поступово підводиться й починає займатися виключно пранням, засипати пральний порошок, відбілювач тощо.
...я дав йому номер,
сказав, хай подзвонить, сходимо на каву, «хоч раз у житті й тобі її подадуть, як годиться» пожартував,
Різко.
Бачив його ввечері.
Різко.
Проходив повз готель.
Тепер він посміхається мені щоразу, коли бачить. Наче давні приятелі. Одразу несе каву, хоч я її й не замовляв, невже я такий передбачуваний? (Пауза.) Завтра працює у вечірню зміну. Сказав мені, коли ми прощалися. Ну, тобто вони закривалися, почав збиратися собі і я, ми пішли разом до автівок, «я побачу вас завтра» він мені таким тоном... завтра моя зміна увечері, і посміхнувся до мене з натяком, мені принаймні так здалося, а я йому у відповідь: хай зателефонує, сходимо на каву, і жартома «хоч раз у житті і тобі її подадуть, як годиться»
так, я дав йому свій номер! роблю з себе посміховисько? (голосно) та знаю, так чи інак бачу це по очах тих, хто довкола, лишень десь перетнемося, зиркають на мене, але не так з осудом, як із глумом, мовляв, гляньте лише на цього дідугана
Різко.
та мені байдуже, я за тривалі роки вже призвичаївся до осудливих поглядів, до поглядів глумливих, а також поглядів, з яких виплескується ненависть, навіть до таких я звик, і вони не наповнюють маревом жахів мій сон... уже не наповнюють,
я навіть почав їх розуміти,
Задумливо.
лише до сумних очей своєї матері я так і не зміг звикнути, ні коли вона ще була жива, ні тепер, коли спливло чимало років... сказав, зателефонує, «увечері?» запитую, «увечері?», і хай як мені кортіло, але я відчув, як непомітно бринить жаданням його голос, «чом би й ні?!» він у відповідь, «чом би й ні?!»,
Різко.
відповів мені «чом би й ні?!»
Пауза.
кудись сходимо, я ж не можу запросити його сюди, у цей дім... (говорить «поетично», але з відчутною дрібкою самоіронії та сарказму, спершу добре відчутною, але яка дедалі меншатиме) як про таке казала пані з «Сонати»[5], цей дім нікого більше не приймає, нікому більше в ньому не вміститись, у ньому побувало чимало людей, приходили й шли, приходили й ішли, просто йшли... багато хто! на стінах ще кружляють відбитки оголених тіл, як вони кружляли навколо мене і в мені, як кружляє в пранні білизна, і кожен у мені пробуджує спогади та почуття,
у цьому домі для інших уже немає місця, на диванах і в кріслах попосиділо безліч людей, на ліжку, при кухонному столі, сила-силенна їх пройшла крізь нього, залишивши по собі тіні, на підлозі, на вицвілих килимах, на зіпсованих меблях, усе — мотлох, від рук, які їх торкалися, очей, які на них дивилися,
цей дім нікого більше не приймає,
проминули, лишивши по собі тільки тіні та пилюку, пилюку, аж доки лишилася сама пилюка, скрізь — тонни пилу, він затулив світло, забарвивши портьєри землистим кольором, упав на крісла, вкривши усі відсутності, на зів’ялі квіти, що засмерділися, на дзеркала, які втратили зір, на книжки, і от через це я більше не подорожую,
5
Поема Я. Рицоса «Соната місячного світла», центральним образом якої є мертвий будинок, який не хоче ні пустити до себе ліричного героя, ні відпустити його.