пилюка (мені це точно відомо) одного дня вкриє й мене, певно, це буде якийсь недільний вечір, я ляжу рано спати, і пилюка вкриє мене всього, і ось такого, притрушеного пилюкою, мене знайдуть скраєчку мого вузького ліжка,
бач, я навіть попіклувався, щоб біля мене залишилося місце для того, хто, імовірно, прийде, прийде, щоб лишитися, лишитися хоча б до ранку,
навіть на дверному засуві вони побачать пил, наче я виходив назовні століття тому, дехто почне сумніватися, «ми ж учора бачили його біля кіоску», вони, щасливці, не здогадуються, що, коли нас залишають геть усі, навіть остання надія — як не постарішати, як не постаріти на самоті[6], коли навалюється відчай, то засипає тоннами пилюки все довкола за лічені години,
Пауза.
Змінює манеру, в голосі відчутно самоіронію.
як же обійтися без мелодраматизму?!
Пауза.
Нервово.
сказав, подзвонить, сказав, подзвонить, «увечері, ввечері», «чом би й ні?», «чом би й ні?», так і сказав, «чом би й ні?»!
Долинає гомін, гул барабанів, свист... Підводиться, підходить до вікна і дивиться.
Що це за гамір? Хто там кричить?
Мммм... демонстрація. Демонстрація?
Визирає з вікна.
Що вони кричать? Не можу розібрати. Проти кого все це? Певно, це протест проти якоїсь нової війни, яких дедалі більше, демонстрація протесту, яких дедалі менше,
Із подивом.
ти ба, у світі ще лишилася молодь із прапорами?!
існує молодь із прапорами, молодь зі свічками та гнівом, якій не все одно, і це ставлення виходить далеко за межі її інтересів... юнь... (трохи лукаво) прекрасна юнь розгнівана,
Помалу гамір стишується.
Кричить у вікно, майже сміючись, майже грайливо.
ВІІЙЙЙННУУ ГЕЕЕТЬ!
Раптом стає серйозним.
минули вже ті часи, коли я про щось кричав, через щось гнівався, через війни, так, я дуже гніваюсь через війни, але — тут, узаперті та на самоті, сам-один сиджу та гніваюся на бідність, несправедливість,
Підвищує голос.
гніваюся, коли бачу дітей, які плачуть, коли хтось кривдить дітей, гніваюся на дурість, дурість, що нас затопила, знаєш, якою небезпечною вона є? панує над нами і нас нищить, гніваюсь на таку неохопну дурість... гніваюся, але на самоті, та цього недостатньо... поруч із нами люди живуть і помирають, помирають жорстоко й несправедливо, і ми маємо докласти зусиль... і я гніваюся на такі «і», «але», і кричу, але кричу тут, на самоті, а вже недостатньо кричати на самоті, лише цього не досить, не досить бути тут на самоті
минув уже той час, щоб виходити й кричати, гніватися, а також радіти з іншими дечому... спільному, такому, що об’єднує з іншими, дечому колективному, так, як колись — святкувати щось, будь-що, що виходить за межі твого особистого
Задумливо.
останнім часом я простягаю руку до людей, жебракую... нічого, простягаю руку до людей, простягаю руку, намагаюся зрозуміти, що мене єднає з ними, але не отримую ні відповіді, ні монетки... видається, що я нікому не потрібний, але десь углибині, і це мене лякає більше, видається, що і я нікого не потребую, більше я не можу потребувати когось, для мене це нині розкіш
отож, чи ця молодь знає, що і після їхньої смерті, хтось інший вигукуватиме гасла про мир, і не лише це, тоді як вони (і ми) будемо відсутніми, та нас нікому не бракуватиме?
ні, я не боюся смерті, саму ідею смерті — так, саме її понад усе інше, але, ще раз, і з нею я впорався б, але не на самоті, не замкнений отут, не так
я не зношу тлін, той тлін, який я почав відчувати в собі і довкола, у тілі, у голові, а також у тому, що дехто зве душею, хай чим це є, навіть там він проклюнувся і мене точить повільно
Тиша... Сидить зі спокійнішим виглядом каяття.
позавчора я знову ходив до парку, було тихо, майже нікого, добряче так походив, колись навідувався туди, щоб знайти партнерів, хоча б для сексу, тепер здебільшого за звичкою ходжу, (іронічно) не тому, що більше не хочу, але хто мене ось такого захоче?, лінуюся трохи, лінуватися — ось потрібне слово, ліньки мені знову і знов починати це дійство, з його сподіванням і неминучим розчаруванням, та й тіло моє постаріло, більше мене не слухається
обмежуюся тим, що дивлюся
...це так зворушує — дивитися на юнаків, як вони намагаються сховатися в кущах і за деревами, цілуватися, пестити один одного, а по завершенні — похапцем спустошені одягаються та йдуть геть, але... коли я стежу за ними... за мить до завершення, тоді, коли вони ще борюкаються переді мною, такі красиві та міцні, юні, сповнені пристрасті й потягу, я щораз згадую ці рядки...
6
Алюзія на поезію К. Димули «Несподіванки»: / З усіх видінь, які на ноги я звела, / оце було найбільш болючим: / не доживати вік на самоті.