От і моя лиха воля минула помалу. Против коршми стрітив Лейбину Анницю; став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двічі, - от і попустило трохи з серця. У пропінації [97] приповів старому Дувидові за того жида, що не хотів устати. А се так було.
“Одному чоловікові злягла вночі жінка, так він, сердешний, не знав з радіщ, що робити, але вхопив барилку та побіг у коршму:
- Абрамку, а спите ви?
- Гм?
- Чи спите ви? - кажу.
- Сплю.
- Встаньте та дайте горілки.
- А багато?
- Пів відра.
- А нащо тобі аж пів відра?
- Мені жінка злягла та мені треба.
- І моє жінке лягло, нівроке, та їй не треба горілки, а тобі треба; не встану.
- Але встаньте, коли я вас прошу.
- Я тобі казало, що я не встану; ну, іди собі. Може, ти хочеш що украсти або зрабувати... Іди собі, ну, іди!
- Ей, Господи, бо'з вами!
- Що, Господи? Що? Ніби мене твій Господь здойме! Іди собі, кажу, до дідке, бо буду ґвалт кричати! От таки зараз кричу, - ну!
- Ей, бо й ви, Абрамку! От таки дасть Бог, що ви встанете.
- Що хлоп св...я - рохкає, що Бог дасть - то я встану? А Бог таки дасть, та я не встану”.
Аж Дувид самий засміявся, а товста Дувидиха аж за черево береться:
- Дувид-лебен, гіб же ім а гіт бромфен! [98]
Хоч я тоді ще по-німецьки не розумів, то я претці знав, що до чого йде.
- Дайте, Дувидку, - кажу, - дайте, та вам колись ще якоїсь приповім.
Дувид і уточив мені з-під самого чопа, аж вам цяти б'ють. А мені стало зараз ще легше на серці, як від Лейбинової Анниці. Боже милий, - нема тото, як молоді літа!
Дома застав уже повно леґінів, а Ілаш мені зараз і поклонився та й став просити:
- Клонюся вперед Богу святому, а відтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкаві на цесь [99] колач (а тут мені вже такі великі два колачі плетені міські і подає!) та й до мене на весілля у післанці.
Я приймаю колачі та й дивлюся на брата:
- Як ви кажете, бадічко?
- І овшем, [100] - каже брат, - позволю, - чому ні!
От лиха воля минула й до решти; та коли б то - але ще й тої утіхи тілько відкись узялось, що вже аж забагато було, а тут ні з ким навіть і своє серце поділити (бо до Василя уже сам нічичирк). От підійшов я до Ілаша та й кажу:
- А чи бачили ви тоті пістолета, що мені бадіка оногди [101] з-за гори винесли?
- Пістолета? - крикнув Василь, схопившися з місця, - ану покажи!
- Ану-ко, покажи! - повторив і Ілаш.
Я побіг у кліть та й виношу пістолета, а тут такий рад, що на моїм таки стало; бо я знав, що Василь зроду за зброєю таки аж гине.
- Ади! - кажу до Василя.
- А набиті? - питає.
- Не набиті, - кажу, - або чому?
- Так нащо ж мені їх показуєш? - рік Василь, сівши собі знов, як сидів. - Спряч [102] їх собі!
«Зійшов з розуму, та й годі!» - гадаю я собі, а сам іду до Ілаша, щоби хоть йому похвалитися.
- Адіть, - кажу, - що за мудрота! Лиш ножів іще не маю.
- Я тобі подарую свої ножі, - обізвався Василь, - мені їх однако не треба. От будеш мати по мені чи там від мене пам'ятку.
- А ти нащо ножів збавлявсь би? - обізвався мій брат до Василя.
А відтак каже до мене:
- Я тобі самий справлю ножі. От і завтра можеш піти в Плоску та сказати собі робити пару ножів та й вилки, які сам злюбиш.
- Та вже коли кажете ножі робити, бадіко, то кажіть ретязі [103] нові робити, бо в моїх геть нізки [104] рвуться - так зглодалися.
- Ну, про мене! - каже брат. - Але дивися, щоби мені за тото й покосив гарно сього літа.
- Бігме, бадічко, цілий згарець [105] вам скошу, - кажу я. А самий такий утішний, гейби мене хто на сто коней посадив був.
- Ну, ну! - каже брат. - Мемо видіти. А тепер іди та розсідлай онде вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не міг його розсідлати, нім [106] був за горілкою, - де би!? [107]
- Ей! Та-бо ви, бадічко, все лиш сварите та сварите, а мені ніхто б і пальцем крові не дорізався.
Всі в сміх. А я й кажу:
- Не журіться, бадічко, про тото, що ваш вороний трошки собі попостояв, зато він собі від сьогодні за дві неділі й на весіллі погуляє та мідку вип'є.
- Може, й пива? - накинув Василь.
- Пива? - кажу я. - А хто ж бояре пивом частує?
- Не знаю, - утяв Василь та й вийшов десь надвір, а я знов пішов коня розсідлувати.
Як там того вечора в нас далі діялося, не маю що розказувати, бо самі здорові знаєте, як на запросинах діється: п'ють, гуляють, говорять, жартують, фіглі [108] роблять - що більше й робили б?
Лиш Василь не гуляв, бо сидів собі смутний та невеселий кінці стола.
А сестричка собі також не гуляла, бо лежала в пасіці та тужила.
Але я собі байдуже: мені лиш мої ножі та ретязі в голові. Гай, гай! Милий Боже!
В кого нема увесну роботи? Хіба, кажім, в того, що не хоче робити. Правда, що у нас у горах навесні нема вже тілько кутання, як у поля-ниць чи, як то в нас кажуть, гречкосіїв, але робота все-таки є: ба плоти [109] закладати, ба пересипати, ба одно, ба друге. От так і зійшли нам тоті дві неділі до весілля, як пальцем махнув.
В четвер увечір кажуть неня до нас:
- Ну, синку, колачі вам готові, та й горілка вже в ладу. Коли ж люди вас за люди мають, то підіть, а ще токма [110] такому любому товаришу послужити.
- Або ви не їдете, ненько? - питає брат.
- Поїхала би, синку, з радної душі, - кажуть мама, - але гей не бізую, [111] їдьте ж тепер самі та веселіться, здорові, доки ще молоді, бо старість, сивку, не радість. Ох,- ні-ні, любчику, ні!
Я встав, ще далеко було до днини, нагодував коні, вичесав, як дзеркало, що хоть голися, осідлав братова вороного, а собі рижого. Вимився, вичесався, убрався, як лицар який, оперезав свої нові ретязі, засадив пістолета та ножі за ремінь, а сам аж не можу діждати, доки сестри бадіку уберуть та налагодять, щоби боржій їхати. Так тото квапно мені діялося, а про ніщо так, як про свою Аксенію, що її у весіллі певно вже побачу. Лиш один тягар маю на серці: той собачий вус як не хоче, так і не хоче рости, - ти б казав, наукірки. [112]
- А готовий ти, Юрію? - питає брат з хати.
- Готовий, - кажу та й вийшов з кліті, навіть і не замикаючи, так мені, бачите, пильно діялося тоді.
- А пороху узяв? - питає брат.
- Узяв, сто набоїв. Доста буде?
- Доста, - каже брат. - Але флейтухи [113] мені не забудь, господарю, щоби не так, як оногди!