- О, вже не забуду! - кажу. - Мене, знай, ще й сьогодня в'язи болять, як тоді накрутили.
- Гайда; гай! Іди лиш та лагодь коні.
- Та коні вже відколи готові! Лиш сідати. Підійшли ми д нені:
- Благословіте, ненько, на дорогу та й на весілля.
- Най вас Бог благословить та й веселить! - кажуть неня, перехрестивши нас. - Лиш дивіться, синку, щоби там якої колотні не було, бо мені сеї ночі таких ягід [114] уже снилось! А ягоди - кажуть, що то кров.
- Ет, сон - мара! - каже брат, поцілувавши неню в руки, а я за ним. Та й вийшли з хати. Але лишень що виїхали на гостинець, аж біжить старша сестра та й кричить за нами:
- А ждіть же, - каже, - таже ви колачі забули взяти!
Брат на мене викрикнув:
- Уже до чого твоя голова, - каже, - служить, то, бігме, не знаю.
Я вернувся конем узяти бесаги з колачами, а сестра й шепче мені:
- Там найдеш, - каже, - у папері завиту ширинку. Ту ширинку далі Василеві та й скажеш, що від Марії. Але щоби Іван не знав. Міркуй же!
- Гай, гай! - кажу та й поїхав.
Як ми пригостили до Ілаша, як він нас там красно приймав, як ми рушили в Яблоницю на старощення - не буду уповідати, бо багато розказувати б, а мало що слухати, а я й так багато дечого понаплітав, без чого могло б було ретельно обійтися. Але даруйте, панове! Ви не знаєте, як тото мило чоловікові згадати про давні свої гаразди, а я їх зазнав-зазнав, панове та й браття мої любі! Що я тут пишу, то я не пишу небилиці, але кавалок мого життя, мого так красного та любого трівку, [115] що годі його буде й до гробної дошки забути.
Ні! Зелена моя Буковино, сині мої гори, холодні мої извори! [116] Хіба мене рука моя забула б, щоби я вас забув! Тото лиш ви мене забули серед світа, але я вас про тото не забуду.
Ідучи в Ябловицю, відкликав я Василя набік та й кажу йому:
- Осьде прислала тобі Марія ширинку.
Він лиш усміхнувся та й заток [117] її собі за ремінь. «Се щось дуже дешевий дякувать», - гадаю я собі та й від'їхав. Доста я від оногда до його серце стратив, а тепер щоби його таки й не видів. Але його, може, й тякло, [118] що в мені кипіло. От приостав трохи конем та й кличе мене:
- Юрію, а ходи-ко сюда, я щось маю з тобою говорити.
- Кажи! - кажу.
- Не гнівайся, брате, - зачав він мені казати, - що я дарунок від твоєї сестри не можу радніше приймити, але Бог сам видить, що серце годі навчити. Хіба от тілько: поклонися від мене Марії та й проси її, най на мене не банує [119] та най таки й в тугу не вдається. Вона ще молода; а коли б знала, як я страждаю, то й простила б мене. Красний сесь світ, братчику, красний!
А подумавши годинку, [120] каже:
- Ти гніваєшся, брате? Нема за що. Про мене, гнівайся - не гнівайся, як собі вже там любиш; але коли хочеш, щоби я мав по чім згадувати на те давнє товариство, то витешеш мені красний хрест з тої самої ялиці, що у нас...
- А тобі хіба хреста?.. Схаменися!
- Або я за хрест говорю?.. Отож і я наговорив! Я тобі мав щось інше казати...
- Кажи, - кажу.
- Чи Калина любить діправди [121] мого брата?
- Отож-бо й ти наговорив! Старіст пов'язала, а його не любила б?
- А ти гадаєш, що нема так, що дівку силою віддають?
- І так може бути, - кажу, - чому ні? Але ти не видів, як вони в нас на храму прилипали? Ну, то вже не інак, але мусив ти бути п'яний.
- Твоя правда, брате! Видів я дуже добре, а я тебе ще питаю. Я знаю, що вона його любить.
- Не любить, але таки в нім топиться, - потакую я. Де я тоді розум мав? Також не знаю.
- Топить, топить, - повторив мій товариш кілька раз та й лиш на кульбаку [122] повалився.
- Що тобі, Василю? - став я питати. - Чи тобі що не лихо?
- А чого ж би мені лихо, - мені добре, дуже добре.
- Так чого-сь так почорнів відразу?
- От не видиш; вечір, а тобі здається, що я почорнів.
А від так знов каже:
- Ні за чим мені вже так не банно, як за комо кресанею.
- Або з твоєю кресанею що? - питаю я. - Чи не потер лиш де когути? [123]
У нас, знаєте, носять на кресанях дорогі угорські когути, та тому я його й питав.
- Ні! - каже, а сам так красно, трошки гей крізь плач, говорить.
- А покажи-ко мені твою кресаню, - став він мені по часові казати, - най виджу, чи ми однакі голови маємо.
Я йому й подав.
- Однакі, - каже, потрібувавши зо два рази, та й віддав мені її назад. - Якби я загиб, то не відказав би свою кресаню нікому, як лиш тобі.
- А ніби й я так не зробив би? - кажу.
Коли б я міг був розуміти, проти чого він тото говорив! Хто був би навіть і на гадку собі наволік?
- А чули, - став Василь на парубків покликати, що в боярах були, - чули, як ми з Юрієм помінялися?
- Як там, як? - стали гуртом питати.
- От так, - каже Василь, - що якби я борше вмер, то лишиться моя кресаня йому, а якби він, то його мені. Чули?
- Хіба що так! - стали другі парубки сміятися.
- На старощення їдуть, а за відумерщину говорять.
- Ближче д' хресту, як д' Різдву, - каже Василь, та й мало що й говорив сього вечора більше. От їхав собі латир [124] мене та сумував. Хіба тільки, як я хотів під'їхати ід другим парубкам, щоби з ними балакати, так він мене й кличе:
- Їдь зо мною, бо мені скучно без тебе.
От так переїхали ми майже цілу дорогу.
Стали ми нарешті і в Яблониці. Тітка приймала нас так, - дай Боже, аби усіх добрих людей так приймали! Та й було чим приймати: стара собі була багачка на все село, а мала лиш одну доньку та одного сина - тільки в неї і дітей.
Горілка стоїть перебоями - куди повернешся, в хаті світло на всі боки, а по дворові горять величезні смоляниці так, що аж небо почервоніло. А гостей, гостей! І в хаті, і в хоромах, і на дворі, і в сутках, навіть і на гостинці стояли деякі, що не мали де поміститися на обійстю, [125] - бо кождого, знаєте, кортіло подивитися, яке старощення справить стара Слижиха своїй дочці.
За столом сидить Калина зо своїми дружечками. Молодого посадили з братом та боярами коло неї; музики грають - було щось аж шість скрипників та два цимбалісти, усе вижницькі. [126] Дружечки співають, а я стою з Василем серед двора перед вікнами та тримаємо коні: він тримає коня пана-молодого, а я старшого дружби (ніби братового), бо в нас, знаєте, така вже установа, - але коні не ржуть вам, ні! Аж страшно якось слухати. Але не конче їх було й чути, бо парубки, що були в старощенні, не гримають вам з пістолет, ні! Одні з хати крізь вікна, а ми знов відси, знадвір'я, - аж гори відзиваються, таке [127] гримаємо! А музика в хаті не тужить, ні! - аж мороз іде тілом. А Василь позирає лиш крізь вікно на Калину та ані словечка аби вам до кого заговорив, а сам то почервоніє, то побіліє, то аж почорніє.