- Як же, пане піддружбо? [94] - жартую я до його. - Я тобі вклонився, а ти мені ані слова, - що се такого має значити? Зараз мені встати з коня та красно мене привітати! Чуєш? Або хоч, щоби я сів он на карого та поїхав пріч, аби тебе й не видіти? Видиш, онде кінь уже стоїть таки сідланий, готовий - я лишень що хотів до тебе на Довгополе їхати.
- Чого? - перетяв Василь.
- От так!.. Чого? Аби відознати, що ти дієш, бо я боявся, що ти, може, розболівся. Та й так. Чого ти такий страшний став, Василю?
- Я, страшний? Та хоть би й так - що кому до того? А ти не кажи мені більше таке, бо...
- Бо що? - став я питати. - Може, мені в лице далі?
- Щоби знав, що таки дам. Що кому до того, який я в лиці?
- Так?
- Так!
- Ну, добре, що знаю, - кажу я. - Більше ти на мене токма [95] за се не будеш гніватися. - А сам умовк. Більше я до його не промовив сього вечора ані слова, такий мені жаль був великий. А я вже таку натуру маю зроду, що дуже багато треба, аби мене розсердити, але як мене вже хто уразить до живого, так моє серце вже не обернеться, поки світа. Але не, аби я, може, на його ворогував, - крий Господи! І сприяти йому буду, і в огонь за його піду, а говорити вже не буду, хіба він сам мене на бесіду зачепив би, - та й то відповім йому на його запитання, - розговорюватися вже не буду ані йому моє добре серце не покажу. Не красно се так - знаю дуже добре, але що ж буду вже робити, коли натура така лукава.
Повходили в хату.
Неня як учули, що Ілаш уже посватаний, та й з ким, та й як, - такі уже раді, що аж Богу моляться та в долошки [96] плещуть, бо вони, знаєте, Ілаша дуже навиділи зроду. Позасідали поза стіл; одна сестра кинулася до печі, друга до циган по скрипника; наймиття розіслав брат по парубках спрощувати, мене знов по горілку до жида, а сам такий охочий, аж гуляє, - не тому, може, що Ілаш його запросив у старші дружби. Але він тому такий рад, що його Ілашко з радіщ аж не знає, що собі робити.
От і моя лиха воля минула помалу. Против коршми стрітив Лейбину Анницю; став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двічі, - от і попустило трохи з серця. У пропінації [97] приповів старому Дувидові за того жида, що не хотів устати. А се так було.
“Одному чоловікові злягла вночі жінка, так він, сердешний, не знав з радіщ, що робити, але вхопив барилку та побіг у коршму:
- Абрамку, а спите ви?
- Гм?
- Чи спите ви? - кажу.
- Сплю.
- Встаньте та дайте горілки.
- А багато?
- Пів відра.
- А нащо тобі аж пів відра?
- Мені жінка злягла та мені треба.
- І моє жінке лягло, нівроке, та їй не треба горілки, а тобі треба; не встану.
- Але встаньте, коли я вас прошу.
- Я тобі казало, що я не встану; ну, іди собі. Може, ти хочеш що украсти або зрабувати... Іди собі, ну, іди!
- Ей, Господи, бо'з вами!
- Що, Господи? Що? Ніби мене твій Господь здойме! Іди собі, кажу, до дідке, бо буду ґвалт кричати! От таки зараз кричу, - ну!
- Ей, бо й ви, Абрамку! От таки дасть Бог, що ви встанете.
- Що хлоп св...я - рохкає, що Бог дасть - то я встану? А Бог таки дасть, та я не встану”.
Аж Дувид самий засміявся, а товста Дувидиха аж за черево береться:
- Дувид-лебен, гіб же ім а гіт бромфен! [98]
Хоч я тоді ще по-німецьки не розумів, то я претці знав, що до чого йде.
- Дайте, Дувидку, - кажу, - дайте, та вам колись ще якоїсь приповім.
Дувид і уточив мені з-під самого чопа, аж вам цяти б'ють. А мені стало зараз ще легше на серці, як від Лейбинової Анниці. Боже милий, - нема тото, як молоді літа!
Дома застав уже повно леґінів, а Ілаш мені зараз і поклонився та й став просити:
- Клонюся вперед Богу святому, а відтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкаві на цесь [99] колач (а тут мені вже такі великі два колачі плетені міські і подає!) та й до мене на весілля у післанці.
Я приймаю колачі та й дивлюся на брата:
- Як ви кажете, бадічко?
- І овшем, [100] - каже брат, - позволю, - чому ні!
От лиха воля минула й до решти; та коли б то - але ще й тої утіхи тілько відкись узялось, що вже аж забагато було, а тут ні з ким навіть і своє серце поділити (бо до Василя уже сам нічичирк). От підійшов я до Ілаша та й кажу:
- А чи бачили ви тоті пістолета, що мені бадіка оногди [101] з-за гори винесли?
- Пістолета? - крикнув Василь, схопившися з місця, - ану покажи!
- Ану-ко, покажи! - повторив і Ілаш.