— Ви знову принесли мені це старе горнятко?
Стара промовчала, гадаючи, що їй почулося.
Блакитне пузате горнятко в блакитний горошок лишилося мені від матері. З часу її смерті я пив з нього вранішню каву з молоком, точніше, мене напувала Жофі, очевидно, на знак особливої люб'язності.
— Ви не чуєте, що я кажу?
— Чути я чую, — пробурмотіла вона, підсовуючи горнятко мені під носа, — лише не розумію, що ви цим хочете сказати. Чим вам не догодило це горнятко?
— Тим, що набридло мені.
— Як може набриднути горнятко рідної матері! — обурилася стара. — Молодий пане, вважайте, бо Господь вас покарає!
Я здивувався, бо на таку логіку не розраховував. Ось які протиріччя вміщує людська душа! Які ж спогади зберігає старенька про мою матір і що так любила вона в ній — у тій, кому мала прислужувати? Ну, звісно, розмірковував я сам з собою, якнайдалі відсовуючи горня, — якщо нам судилося бути лакеєм, то витерпіти себе самого в такому випадку можна, лише полюбивши накладені на нас пута. Але закликати Бога на захист якогось дурного горнятка?
— Хіба в Бога нема інших справ?
— Посоромилися б, молодий пане, — мовила стара жінка, вперто підсовуючи горнятко до мене. — Ви круглий сирота, як бур'ян при дорозі, ні батька, ні матері, й дружина вас покинула, а хочете ще й пам'ять знищити?
— Заберіть від мене це горня, Жофі, — мовив я, — не бажаю його більше бачити. А в спогади я стану занурюватись, коли постарію.
— Ви й так доволі старий, — гостро відрізала Жофі, наставивши на мене свій гачкуватий червоний ніс. — Ще чогось чекаєте, молодий пане?
Я засміявся.
— Як гадаєте, скільки мені років?
— Нічого гадати, бо я знаю напевне, молодий пане, — відповіла жінка.
Вона була налаштована войовничо, вочевидь, уночі їй добряче дошкуляла подагра.
— Нічого ви не знаєте, — мовив я. — Звідкіля вам знати, коли я й сам не знаю. Чи ви шпигуєте за мною?.. З останніх сил дошкандибали до районної ради, аби довідатися про рік мого народження?
На цей раз вона змовчала, не заспокоїлись тільки її очі; спершу вона їх опустила, потім поволі підняла знову, й, ніби жаліючи мене, надовго втупила в мене свій блякло-блакитний погляд.
— Молодий пане, — мовила вона перегодом, — не можна обманути старість. Кликали її чи ні, а вона тут як тут. Якби ж то молодий пан не боровся з нею, а спокійно прийняв те, що йому відміряв Господь…
— Жофі, — мовив я. — Не завдавайте Господові зайвих клопотів!
— Це для нього не клопіт, — тихо озвалася жінка. — Я бажаю лише, щоб життя молодого пана було спокійнішим і він не переймався незворотним. Якби ви погодилися з тим, чого вимагає ваша природа…
І знову цей довгий співчутливий погляд на моєму обличчі…
— …стосовно ж вашого віку…
— Чого ви вчепилися в мій вік, стара відьмо?
— Добре-добре, не нервуйте! Пийте свою кавусю, поки тепла. Не бійтеся, я вже недовго набридатиму вам своїми розмовами.
— Не залякуйте мене! — мовив я. — Та поки ця скорботна мить ще не настала, заберіть звідсіля це горнятко! І від сьогодні приносьте мені каву в щораз іншому горнятку, чашці, філіжанці, щодня в іншій, ми зрозуміли одне одного?
Стара знову опустила очі і я зауважив, що навіть їхній колір змінився. Та поки її тремтяча рука тяглася до горнятка, я встав, схопив його і жбурнув у куток. Це було гарне міцне горнятко, воно розлетілося на три чи чотири друзки.
— Аби вас не мучили докори совісті, Жофі, — сказав я. — Це справедливіше: заплановану брудну роботу людина має виконувати власноруч.