Відомо: коли фраза, за якою стоїть якась надміру складна думка, не дається з розгону, то потім її важко сформулювати. Людина переписує, шліфує її — адже має для цього душевну вправність, — однак фраза чинить спротив. Ми вдаємося до примусу, але марно. Заходимо з іншого боку, та не можемо дійти кінця. У вирі неймовірних зусиль не помічаємо, що вибрали хибний шлях, якусь непотрібну мету. Те, що тут висловлено, є не тим, що ми намагалися сказати.
Я раз за разом робив спроби, однак, певна річ, марно. І, певна річ, дедалі розпачливіше й безнадійніше, і щодалі невправніше. Моє самолюбство отримувало ляпаси по черзі з обох рук. Я відчував сором не перед Сільвією, а радше перед собою. Чому я зі своєю сивою головою вплутався в щось таке, чого, можливо, й не зможу завершити?
— Лягайте знову на спину, потихеньку, — мовила молода жінка. — І не думайте ні про що!
Багата палітра жіночої інтуїції підказувала їй поради, хоча, цілком можливо, допомагав і її досвід. Вона усміхнулася до мене, майже по-материнськи, і це заспокоїло. І найогидніші сучки, буває, відроджують чоловіків, що лежать поруч. Тож я підкорився.
— Лежіть спокійно! — продовжувала вона. — Не рухайтесь, не думайте ні про що! Порозмовляймо!
Тільки не це, — подумав я. — Краще полювання на левів у Замбії!
Зненацька в моїй голові блиснула думка: рукопис авторки — от з якого лиха я опинився тут у ліжку. Величезний тягар на моїй так званій совісті. Адже те, що я тут валяюсь біля неї, вже почасти означає зобов'язання. І одразу в мені мовби розлилося світло, запанувала ясність, яка запалила мою чоловічу хитрість та самообман. Фраза тому вислизає з мого пера, здогадався я, що спочатку треба виконати певне завдання. Я пишу не з доброго гумору й вільного вибору — тобто писав би, якби писалося, — а з примусу. Тому й нема успіху, бо я не бажаю — на знак винагороди — підтримати її рукопис. Я все ще дотримуюся старомодного, сміховинного кодексу честі. А десь насподі, у підсвідомості, мов глибоководне чудовисько, бовваніє рукопис.
— Лежіть собі спокійно! — порадила молода жінка. — Почекайте, поки само собою захочеться.
Я спалахнув гнівом. Захочеться?
— Помовч уже врешті! — відповів я. — Ти стільки базікаєш, що я не можу спостерігати за собою.
Вона всміхнулася.
— А цього й не потрібно. Спостерігайте не за собою, а за мною! Не треба займатися собою! Дозвольте собі все! Ви зараз не за письмовим столом.
На жаль, подумав я знічено. — Якби ж я там сидів!
Тиждень потому я написав листа Тамашеві у Швейцарію, мовляв, хай приїжджає. Бодай один мужчина буде в домі.
Варто додати: я розумів, що не тільки будинку, а й мені необхідна Тамашева присутність. Будинку він потрібен тому, що повітря в ньому стало просто-таки ядуче від суми моєї й Жофиної старості; тут бракувало молодого руху, аби нас остаточно не засмоктала затхла стареча тиша. Бо хоч би скільки я прискіпувався до Жофі, і хоч би скільки вона мені перечила, нам уже давно остогидли всі інтонації наших розмов, не кажучи вже про їхній сенс. Що ще могли ми сказати одне одному, як не до огиди пережоване протягом минулих десятиліть? Коли вже й невисловлені одне одному думки ми знали напам'ять.
А це ще й Жофі з деяких пір почала довбати мене, аби я забрав хлопчика додому.
— Привезіть додому хлопчика, молодий пане! — казала вона. — Хочу побачити його перед смертю.
— У такому разі ще встигнете, — відказував я. — Адже це ви будете вищирятися біля моєї могили, а не я біля вашої.
Стара засміялася.
— Не доведи Господи, — мовила вона. — Тоді я денно й нощно витиму над вашим надгробком, аж поки й мене не забере диявол.
— Диявол? — перепитав я роздратовано. — То ви й у пеклі намірилися мені дошкуляти?
Стара не відповіла.
— Балачки балачками, а дитину додому таки спровадьте, молодий пане, — попросила вона через якийсь час.
— Навіщо?
— Бо в домі потрібен чоловік.
— Ідіть до біса, старе бабисько!
Соромно згадати, але вона мене так розгнівала, що того дня я повернувся додому лише пізно вночі, коли напевне знав, що вона вже в ліжку. Ще бракує, щоб вона і в мої сни поткнула свого червоного всюдисущого носа і невгамовного, як помело, язика. Їй, бачте, замало оббирати мене до нитки, вона ще й сміється з мене? І то зверхньо, як дурноверхі дорослі з малої недосвідченої дитини: мовляв, пожди-пожди, колись і тебе життя навчить! Будеш і ти ледве ноги волочити. Ніби я зараз їх не волочу, до того ж щораз повільніше. А останньо в її голосі з'явилися жалісливі нотки: мовляв, бачу-бачу, що повільніше, врешті і в тебе, бідолахо, заростає тім'ячко. Годі й казати, що ревнива стара відьма точно вирахувала, відколи — а й справді: відколи?.. Бог його знає, — я не ночував поза домом, так само, як раніше вона своїм гачкуватим відьомським нюхом безпомильно визначала, коли я був у жіночому товаристві, і щоразу давала мені про це знати ледь помітним, мстивим посіпуванням ніздрів.