Він повернувся до мене своїми білими густими вусами. Якщо в нього й під шапкою таке ж густе волосся, — подумав я, — тоді воно, либонь, густіше, ніж моє.
— Їй, бідолашній, вистачає клопоту з дітьми.
— Бідолаха, — мовив я. — Бідолашна невісточка. Невістки керують нашою країною, чи не так?
Він знову глянув на мене своїми вусами, які здавалися розумнішими за очі.
— У мене все гаразд, — відповів Йошка. — Воно, звісно, що правда, то правда, доки була жива моя бідна жінка… Ні, я не жаліюся. Та навіщо жити такому старому, як я?
— У тебе волосся вже випадає? — спитав я.
— Ні, з волоссям усе гаразд, — відповів Йошка. — Мені одне не подобається: коли до них приходять гості, мене на ключ замикають ззовні. А так — все ніби й нічого.
— То випадає волосся? — спитав я ще раз.
— Хіба як мию голову, — відповів Йошка. — Тоді у мисці повно волосся, так і плаває білим жмуттям, краще його не мити.
— А в мене і без миття сиплеться, — сказав я, — заледве встигаю струшувати з піджака. Чи знаєш, скільки важить твоя волосина?
— Поки що не важив, — відказав Йошка.
— Не повіриш. Буває, працюючи за столом, зніму волосину з комірця і, не встаючи, кидаю в кошик для паперів, а вона від мене за три кроки. Така волосина не пливе в повітрі, а падає.
Тим часом молоко закипіло.
— У мене є трошки овечого сиру, домашнього, — сказав Йошка, — сестра прислала з Богоша. Хочеш?
Він вийняв його з шафи, поклав переді мною. Було видно, що звик до самозабезпечення.
— Слухай, Йошко, — сказав я, відсовуючи далі від столу свого стільця, — цей сир ніби ворушиться.
Він глянув на мене.
— Певне, що ворушиться. Це добре.
— Як це так? Зараз вискочить з тарілки.
— А знаєш, як його готують? — вів далі Йошка. — Овечим сиром наповнюють діжку, добре втрамбовують, далі накривають чистою тканиною й чекають, поки дозріє. А тоді виймають з діжки, кладуть під прес, щоб він набув пласкої форми, як пиріжок. Розумієш?
— Розумію, — кивнув я.
— Ну, — мовив Йошка, — потім його обсядуть мухи, десь за тиждень вилупляться хробаки і почнуть той сир гризти. Починають з країв і просуваються до середини. Тому на краю деякі лишаються, бачиш? — Йошка несподівано засміявся: — На мені? От непосидюча худобинка, — сказав він безтурботно, — вони ще неспокійніші за тебе. Поглянь, самі сповзають з тарілки…
— Ти потім це з'їси, куме?
Та можна було й не запитувати. Довкола тарілки вирували хробаки, деякі повтікали мені на коліна, а з колін — на підлогу. Йошка нахилився і, стуливши докупи товсті, хворі на подагру пальці, одним швидким махом змів їх на долоню і — доки я отямився — вкинув до рота жменю хробаків.
— Мої шолоденькі! — шамкотів кровожерно.
За браком зубів, видно, жував їх яснами; від жування його ніс теж ходив ходором, під носом великі колючі вуса, над ними — кошлаті білі брови, ще вище — густа біла чуприна. Він увесь уже ходив ходором. Один хробак застряг йому в вусах.
— І що — смакує? — запитав я.
— Мають напрочуд гарний смак, — відповів Йошка. — Скуштуєш?
Почувся стукіт у двері. Далі грюкотіння ногами.
— Мамо, — залунав дитячий голос, — а наш дід знову їсть хробаків!
Інший голос:
— Знову замкнувся у своїй кімнаті!
— Знов у нього чужий дядечко, — верещав перший.
Вертаючись додому, я розмірковував про те, чи знайдеться якась добра душа, яка вдосталь даватиме овечого сиру, коли й мене, після смерті Жофі, переселять у кімнату для челяді.
Можна з певністю сказати, що саме старість, поступово вилущуючи з нашого життя чесноти та гріхи, по-справжньому, тобто достеменно, засвідчує життєві цінності. І для зведення підрахунків стара людина найпідходящіша. Очі в неї вже не палають, розум тренований, розчарування позаду. Ми вже нічого не очікуємо від світу, і так само небагато — від себе самих. Світ і себе ми благословляємо — це зручніше, ніж клясти.
Що любов рано чи пізно підмінює звичка — це теж загальновідомо. Та коли зникають навіть рештки узвичаєного, людину — хоч би якою старою вона була — це приголомшує. Проповідь апостола Павла не вразила б мене більше, ніж зрада Жофі, — я навіть забув посміятись. Поняття вірності ми вже давно поклали на своє місце, тобто у скриньку для забавок, але щоб і нервові шляхи можна було переставляти, мов залізничні стрілки… гай-гай!..
Декілька років тому, коли зі страху перед старістю, тобто перед закостенінням, я збунтувався супроти моїх укорінених звичок і з неймовірною навіть для професійних революціонерів рішучістю переставив у ванній кімнаті лосьйон, названий іменем мсьє Роша, на місце австрійського лосьйону «Еліда» і навпаки; коли розтрощив на друзки спадщину матері — горнятко, з якого я пив вранішню каву, — у цей свій пізньо-підлітковий період у дечому я був ще невинний. Так, я не знав, що занедбавши свої старі уподобання, людина відчуває спустошеність і мимоволі обростає новими. У функціонуванні нервів, так само, як і в історії, не існує вакууму. Панівним принципом — чи звичкою — на поличці моєї ванної кімнати був тепер безлад. То чому ж мене так вразило, коли й Жофі проголосила: «Le roi est mort, vive le roi!»[14]