— Надто, коли облаштовує власні справи.
— Блискучий початок.
— Отже, журналістом теж…
— Чи в якійсь видавничій конторі.
— Книжковим агентом, друже!
— Браво. Всіх би охопив.
— Навчив би читати півкраїни.
— В першу чергу свої книжки.
— Дорогий друже, — сказав я, — на крутому підйомі, що веде в історію літератури, трапляються ризиковані повороти. Ми вирушаємо з долу, наділені талантом завбільшки з вістря шпильки — таких півтисячі в країні, — і, повертаючи то праворуч, то ліворуч, здобуваємо ті високогірні знаряддя, які допомагають нашому мізерному таланту досягти вершини. Серед знарядь насамперед слід згадати люб'язну, навіть захоплену манеру триматися, це присипляє пильність зовнішнього світу, за нею йде мудре базікання, щоб утримувати критиків на короткому повідку, далі пара ударів кинджалом в сідниці суперників, аби ті поштиво підскакували, бачачи наші кар'єрні успіхи. Якщо ж наш талант дорогою змаліє, регулярно розводитимемо його водою і, для противаги, модифікуємо нашу манеру: строгість і зверхність — найкращий спосіб прикрити духовне падіння, знаю по собі. Певна річ, є й інші різновиди розподілу ролей; доволі вигідною мені видається бойова позиція мовчазного письменника, який, чогось не знаючи, маскується під німого Сократа, й не висловлює того, що відразу стрельнуло в голову. Вдала також личина генія-психа, що з ножем у зубах, з блазенським ковпаком на голові, не гребує численними спробами самогубства, щоб тільки потрапити до шкільних підручників. Якщо геній проб'ється ще вище, до визнання усієї нації, навіть патріотів поза межами країни, тоді спрацьовує лірична обробка посібника з ентомології чи сексопатології…
Зненацька мені це набридло: я, либонь, не однодумець пана Петера Кіеша! Це був найсприятливіший момент, аби попрощатися з ним.
— Що скажеш?
— Про що?
— Про смерть наших колег.
— Хто вмер на цей раз? — спитав він надміру знервовано.
— Бідолашний Янош Курейс молодший.
— Вже кілька місяців…
— Я довідався лише тепер. Чув, що він теж…
Мій улюблений друг виказав свою занепокоєність новим схвильованим водограєм слини.
— Так-так, грип, — підтвердив він. — Але годі про мертвих!
— Чому годі? — мовив я сердечно. — Мертві вже не зашкодять, якщо їх хвалити. Гадаю, бідолашний Шома Деметріус…
Кіеш зблід.
— Деметріус? Він теж…
— Ну-у… так… — мовив я. — Чи, принаймні, при смерті.
— Я не розумію. Ще минулого тижня…
Я задумався, яким способом умертвити бідолашного Деметріуса, однак швидко знудився.
— Автокатастрофа, — сказав я. — Він перевернувся в канаву, принаймні, я таке чув. Дарма, любий друже, всі, хто живе, рано чи пізно…
— З Богом! — озвався Кіеш уже з дверей.
Це був нудний, стомлюючий візит, він навіяв на мене сон, і я ліг спати.
Моє останнє кохання, я прощаюся з тобою. Хай ці нотатки завершаться твоїм образом, поки я в змозі відтворити його, маючи ще майже неушкоджене серце й більш чи менш ясний розум.
Те, що буде опісля, в час мого згасання, стосується тільки мене. Я не можу довіритися й цим записам, справді, навіть для себе самого я не прагну їх зберегти. Опис моєї старості слід завершити тут і зараз, поки я ще якимсь чином пан і господар свого пера. Продовження — останній період мого розпаду — нецікаве. Чи зможу я й надалі писати-читати, чи розумітиму написане, Бог його знає. Та коли, ще більш-менш себе усвідомлюючи, я наштовхнуся на цей уривок моєї біографії, він стане для мене підтвердженням, що на старість я був з собою відвертий настільки, наскільки це під силу людині, і таким чином був, по-можливості, чесним з іншими. І не сновигав поміж людьми чужаком.
Період одужання був, либонь, найщасливішим періодом мого життя. Чи, може, старості? Я схиляюсь до першого визначення. Я не мав нездійсненних бажань. Я відчував сатисфакцію; вдовольнявся тим, що мені дарувала доля. Лише її присутністю. Усвідомленням присутності. Відблиском присутності. Варто було зачути її легкі, такі ні на чиї не схожі кроки — в їдальні чи ще далі, в передпокої, я відчував велике полегшення, навіть коли вони не наближалися до мене, таке полегшення, наче з моєї совісті спадає тяжкий тягар. Ніби мені відпустили гріхи. Мені ставало так гарно, ніби я повернув якийсь обтяжливий борг… кому?.. життю?.. собі самому? Ніби й свої фізичні болі я теж переправив за межі існування, на інший бік Лети. Її присутність в будинку, наче постійно діюче знеболювальне. Я завжди вдовольнявся тим, чим наділяла мене її присутність: якщо кроки, то лише кроками. Якщо вона розмовляла за стіною з Жофі — її голосом. Якщо вдавалося розчути слова, я брав одне-друге в свої вуха чи на язик і виспівував їх про себе, наслідуючи її неповторні інтонації. Якщо ж вона заходила до мене навшпиньках і завмирала на порозі моєї затемненої жалюзями кімнати, прислухаючись, чи я сплю, її осяяні променями обриси злітали на мою сітківку і лишалися там чарівним видінням. Якщо йшла від порога до мене, я був щасливий. Якщо на мить присідала на краєчок ліжка… І якщо не сідала, а верталася просто з порога…