Та вернімося до фактів: хоч моя невістка відтоді регулярно відвідувала лекції Французького Інституту й часто зустрічалася з Аннамарі, своєю французькою подругою, і її знайомими, навіть бувала в університеті на лекціях з угорської мови, а ввечері іноді ходила з Тамашем до театру, я зі спокійною душею можу повторити, що період одужання був, либонь, найщасливішим періодом моєї старості, а може, й життя.
Я жив з притлумленими бажаннями, як і належить моєму вікові й набутому з роками лицемірству, і тому завше отримував більше, ніж того прагнув. Якщо цілий день будинок був порожній, то в обідню пору він по вінця наповнювався сміхом Катрін, її вдоволеним зітханням над тарілкою, вже не кажучи про те, що ми інколи разом вечеряли. А що внаслідок хвороби у мене погіршав зір і багато читати я не міг, дні мої перетікали, сказати б, у сомнамбулічному стані, з короткими пробудженнями — двічі на день. Та я міг би сказати й так: у щасливому очікуванні, з ранку до обіду, від обіду до вечора.
Нині, коли пишу ці рядки, мені важко пригадати, скільки часу тривало це райське життя. Здається, більше, ніж може уявити собі звичайна людська фантазія. Скажімо, місяці зо три?.. шість місяців?.. Хіба мало для щастя? Наприпочатку весни в мої двері постукав син Тамаш.
— Ви добре почуваєтеся, батьку?
— Чудово.
— Ще не хочете спати?
— Якби й хотів, синку, заснути, то не засну.
— Я маю до вас прохання…
— Ти мене лякаєш, хлопче. Ти, видно, в чималій скруті, якщо вирішив…
— З важким серцем…
— Я слухаю, кажи ж нарешті!
Я аж ніяк не був нетерплячий, але вже запідозрив погане, певна річ, не знаючи, звідки прийде й куди поцілить удар. Непокоїло мене й те, що Тамаш прийшов до мене сам, без дівчини. Чи не посварилися, питав я себе. Та це справа лише двох. Тоді звідки ця важкість у грудях, паралізуючий шок лихого передчуття, яке виправдало себе такою мірою, що, почувши повідомлення Тамаша, я заледве зміг приховати свою раптову млість? Аби закінчити з цим, коротко підсумую: вони забажали перебратися від мене.
— Ми б хотіли переїхати від вас, татусю, — мовив Тамаш.
Аби приховати своє збудження, я повернувся до нього спиною й підступив до вікна.
— Чому?
— Хочемо стати на власні ноги, тату.
— Ти й так стоїш.
— Лише на одній, тату. А я хотів би переконатися, що можу прожити, розраховуючи тільки на себе.
— Інших причин немає?
— Кажучи, що хочу стати на власні ноги, татусю, я лише збив докупи найрізноманітніші моральні і практичні наміри. Якщо дозволите, перерахую.
— Кажи! — мовив я.
Я почувався зле, повернувся до ліжка, сів. Знаючи ґрунтовність думок і висловів мого сина, я бачив, що навстоячки мої ноги не витримають. Як і серце, з ним треба обережніше.
— Кажи! — сказав я. — Сядь!
— Я не хочу до кінця життя жити за ваш рахунок, за ваші гроші, тату…
— До кінця твого життя?.. Це ти вдало сказав. Ну, продовжуй!
— Вибачте! Я знаю, що ви, не рахуючи…
— Якщо знаєш, то перейдімо до наступної ланки! Добре?
— Це не так просто для мене, татусю. Людині необхідно довести власну силу й життєздатність, якщо вона не хоче «до кінця життя» — перепрошую! — лишитися синком відомого письменника.