— Я приходитиму щодня, любий бо-пер, — сказала дівчина.
— Ми й раніше якось жили удвох із Жофі, й зараз гірше не буде, — сказав я. — Але як бути з вашим житлом? Нині, на жаль, його не роздають на кожному розі, як у той час, коли я оженився на свою погибель.
— Ми вже маємо помешкання, тату, — відповів Тамаш.
— Не може бути, — сказав я. Моє серце знову стислося. Цього я не чекав.
— Не може бути, — повторив я. — Сподіваюся, десь поблизу?
— В Кішпешті, неподалік від моєї фабрики, — мовив Тамаш.
— Розумію, — сказав я. — І панночка щодня приїжджатиме до мене з Кішпешта!
— Одна квартира в кооперативному будинку виявилася вільна, — пояснив Тамаш, — і якщо ви, тату, змогли б нам підсобити…
— Грішми? Всіма, що маю, синку.
Я ще раз поворушив мізками, які від хвилювання кметили повільніше, ніж звичайно.
— Та чи не було б ліпше…
Однак запнувся, бо з першого Тамашевого слова я вже знав про свій програш.
— Пусте, — сказав я. — Я гадав, що можна трохи зачекати, поки зможемо напитати щось тут поблизу, аби дитина росла на свіжому пашаретському повітрі. Тамашеві ми купили б машину… Та годі! Ти кажеш, помешкання у Кішпешті вже готове?.. Поблизу фабрики?
— Можемо перебиратися хоч завтра.
— Діти мої, — сказав я. — У своєму тихому, непримітному житті, яке тільки в молодості зазнало скромних сплесків, я переймався лиш одним: аби заради свого задоволення, не рахуючи, витрачати все, що можна: гроші, сили, талант. Наслідуючи природу, я культивував у собі безтурботність, очевидно, вірячи в своє безсмертя. Якщо хтось намагався ошукати мене — в грошах чи в довірі, я тільки сміявся з таких. Лише останніми роками я почав ловити себе на скнарості — зрідка, але завжди зі зневагою. Якщо раз чи два на рік я разом з Жофі підраховував видатки на господарство, то опісля влаштовував собі добрячу лазню, так бунтував мій шлунок. Висловивши все це як пролог, я хотів би тепер, коли ми розлучаємось, дати вам на дорогу кілька порад — певна річ, знаючи, що ви ними не скористаєтесь. Перша: не економте, діти мої! Скнарість — друга кара Господня після першої — вигнання нас із Раю. Не живіть, призбируючи, як ті мурахи, не бійтесь марнотратити, весело, щедрою рукою! Доки в мене є гроші, вони є і у вас. Не відкладайте на чорний день, бо ощадливість підточує молоду душу, як жучок дерево. На спадок, природно, не надто розраховуйте, бо після моєї смерті залишиться стільки майна, скільки й слави від моїх писань, а саме — ніскільки. Хіба, для годиться, ще перевидадуть одну чи дві мої книжки, та причин для радості теж буде мало — спадкоємцям належить лише четверта частина гонорару.
Друга: не попадайтеся на гачок Десяти заповідей, мій сину й невістко! За своїм смаком оберіть ті, яких волієте дотримуватись. Не піддавайтеся суспільному лицемірству, бо перевиховати людство ви не зможете, а себе погубите. Будьмо порядними до тої міри, яку витримує наш кістяк. Якщо один з вас за спонукою Річарда ІІІ вирішить стати негідником — хоча для цього, як бачу, у вас, пане, і у вас, пані, обмаль схильностей, та якщо все ж спокуса залоскоче ваші серця, розум чи статеві органи — не кваптися відсахуватись від здійснення ваших снів. Я кажу не про те, що успіху в житті можна досягти лише хитрістю, насильством, обманом, кровопролиттям — це й так зрозуміло, проте достойнішою за успіх є інша мета — жити в мирі зі своїми слабкостями. Хоча й успіхом нехтувати не слід. Та не забувайте: людське марнославство безмежне і, як звиродніла мати, воно пожирає свої, народжені в муках, надбання. Отже, лишається тільки Пригода, та якщо ви запрагнете її, то знайте: сьогодні щось вартісне можна віднайти лише в злочині чи в сексі, а я вельми сумніваюся, що в першому чи другому ви здатні піднятися до вершин безчестя. Я, наприклад, виявився для цього заслабким.
Однак, молодята, старайтеся утримати рівновагу поміж скнарістю світу і безмежністю своїх жадань. Для досягнення вказаної мети, серед іншого, бажано виявляти повагу до влади. Не дошукуйтесь ані її витоків, ні цілей, а тим паче сутності, адже це тільки нервує людину, вона гнівається, нетямиться з люті, а в кращому випадку, впадає в тугу. Та жодною мірою не засуджуйте її, це може погано закінчитись! Та й у собі, певна річ, слід копирсатися обережно — тільки таким чином може встановитися ця дурнувата рівновага, необхідна для збереження людського суспільства.