— Ще й досі красуня… еге ж?.. хе-хе-хе.
Ох ти, ходяча мумія, кажу про себе, та з тебе вже порохно сиплеться, а ти й досі корчиш з себе мужчину?! Варто тебе стиснути, і ти витечеш з-поміж пальців, як коров'ячі мізки. А ти ще й приплямкуєш, ніби твої губи й справді з м'яса та крові. Сорок чи скільки там років ти ходиш у поетах, ображених батьківщиною, і не можеш дотумкати, що батьківщина теж має право ображатися на тебе?
Навіть у повільному темпі жалобної процесії він ледве встигає за мною. Я майже пожалів його, і він вчепився в рукав мого пальта, аби не відстати від мене, а радше, не пропустити ту історичну хвилину, коли я біля могили зустрінуся з удовою.
Адже в поетичних жилах цього ветхого птаха кров починає текти швидше лише від смакування найінтимніших конфузів і скандалів, які час до часу збуджують громадське життя. Він завжди точно міг сказати, хто з ким зі світочів нашої культури мав зв'язок і коли він обірвався.
Повільно змахуючи крильми, над процесією пролетіла ворона, потім друга, третя. Слідом за ними нечутно наблизилася густа чорна зграя. Я сподівався, що котрась із них відірветься від решти і спуститься на череп стариґаня, що шкандибав поруч. Та нині навіть птахи втратили пророчий дар.
Поет прилинув смердючим ротом до мого вуха.
— То це правда, що її чоловік ні про що не здогадувався?
Я мовчки дивлюся на нього.
— Кому-кому, а мені можеш сміливо признатись.
— Вибач, — кажу я, вивільнюю свій рукав з його кігтів і відходжу.
Однак мене вже перехоплює інший милий колега.
— Тебе зрідка можна зустріти на цвинтарі.
Ворони продовжують кружляти над нами чорним блискучим згустком, крадучи в нас останні промені осіннього сонця.
Мій колега Шома Деметріус бере мене під руку, й знизу — зауважте — без усяких на те підстав підморгує мені.
— Тебе зрідка можна зустріти на цвинтарі.
— Зрідка.
— Ця розвага вже не для таких дідів, як ми.
Я кидаю на нього погляд: як ми?
Мій колега Шома Деметріус теж лірик, однак на повну противагу своєму колезі, чиє лице носить печать смерті, він так і пашить здоров'ям, тож його присутність на кладовищі — богохульство. Інша його суттєва відмінність: ніхто в світі його не цікавить, він приглядається, прислуховується лише до себе, постійно скаржачись на щось.
— Ух, я ледве сюди доплуганився, — жаліється він, повертаючи до мене своє червоне й блискуче, як свинячий окіст, обличчя…
А сам водить восьмициліндровий «мерседес», присоромлюючи своєю водійською хвацькістю професійних водіїв. Уже поховав двох дружин, на черзі третя.
Над нами незмінні ворони. Шугають туди-сюди, затуляючи чорним покривалом кожен просвіток поміж листям, де пробивається сонце. Каркають поки що обережно, зрідка кидаючи своє «кар-кар», а якщо котрась на хвильку сідає на гілку, гілка так сильно прогинається під її вагою, ніби на неї повісили мішок зі сміттям. Вони кружляють зграями одна за одною, одна над одною, вони летять уперед, вертаються і проводжатимуть нас до могили, а може, й за могилою теж.
— Ти не чув, що я сказав? Ти вже не зважаєш на людську біду?
— Де тобі болить?
Він показує на свій жирний живіт.
— Певна річ, рак, — каже, — підшлункової залози.
Він страдницько посміхається. Він теж ображений, як і кожен з представників цього фаху. Казали, що якось…
…ворони кружляють…
…якось він попросив аудієнції у глави держави, аби поскаржитися, що не цінують його заслуг, мають нізáщо. Як таке може бути, — спитав…
…ворони кружляють…
— …як це, — спитав глава держави, — хіба ви не маєте премії Кошута?
— Маю.
— А премії Аттіли Йожефа?
— Ця теж є.
— І золотий орден Праці вищого ступеня у вас є, тож у чому річ?
— Бачите, це делікатне питання, — відповів Шома Деметріус, — бо й справді, перед ким іншим людина може вилити свою душу, як не перед тим, хто несе на своїх плечах тягар турбот усієї держави?.. Так-так… — Ось, до прикладу, мій колега Легел Фіалка, чудовий поет, — вів далі Шома, — він мій добрий приятель, але чому завжди трапляється так, що в часописах, у літературних рубриках, на виступах, де ми випадково опиняємось разом, Фіалку повсякчас ставлять на перше місце, хоча всім добре відомо, що він шваб по материнській лінії…
Ворони не перестають кружляти, мало не торкаючись верхівок дерев, шурхотить гравій на цвинтарних доріжках під тихі розмови людей у чорному… Якось, скорчений ревматизмом, я лежав удома, коли це раптом ні з того, ні з сього мене навідав колега Деметріус. Посеред кімнати стояв пристрій для розтягування — двометрова дошка з ременями, блискучими нікельованими ручками, залізними гирями. На цьому новомодному прокрустовому ложі мене двічі на день по півгодини розтягували лікарі. У кожного, хто входив до мене, ноги приростали до підлоги лише від самого вигляду цієї диявольської штукенції.