— Ти вважаєш, що я схуд? — запитав він стурбовано.
Вороння неначе збожеволіло…
На противагу більшості людей похилого віку — так-так, це вдалий вислів: похилий вік, — я не звик перейматися минулим, точніше, взагалі ним не цікавився, вважаючи, що, хвала Господу, нинішній день підкидає мені достатньо турбот. Незважаючи на мою пречудову пам'ять, минуле бачиться мені сьогодні немовби десь піді мною, ніби в оповитому туманом гірському краї, де я стою на найвищій вершині і, дивлячись униз, неначе розрізняю інші гірські хребти, а вдалині видніється пік ще вищої гори, яка то виринає, то зникає в пасмах туману. Визволити їх з хаосу й окреслити їхні обриси можу лише я. Однак — навіщо?..
Я вже згадував, що мене й досі терзає напруга сьогоднішнього дня. Спогади обсідають мене лише у виняткових випадках, як, приміром, на цвинтарі, коли я опиняюся з ними лицем до лиця, однак на цвинтарях, як уже мовлено, я буваю зрідка. Справді, вдова «ще й досі» красуня, хоч це й не дивно: вона на двадцять, а чи й двадцять п'ять років молодша за свого чоловіка. Вона самотньо ступає за поховальним повозом, вітер зрідка ворушить накинуту на її плечі довгу жалобну вуаль. Тепер, згадуючи, якою — десять років тому… так-так, приблизно з десять років тому — вона постала переді мною, досі дивуюся своїй ясній пам'яті. Ніби «Жінка в чорному», яка щойно зійшла з картини Уїстлера, продовжує рухатись перед моїми очима: струнка, з важким коконом волосся на голові, з пружністю фокстер'єра ступає довгими красивими ногами. І знову зринає в мені один ще давніший і, слава Богу, вже забутий спомин: миле й чарівне обличчя моєї дружини у великій залі Музичної академії. Спотворена ненавистю, вона обпікає поглядом обличчя іншої жінки, що дивиться просто на неї.
Ми підходимо до могили, ворони в небі й на землі оточують нас зусібіч. Людське око вихоплює симетричні явища буття, мабуть, тому мені бачиться таке: нібито птахи, бризками падаючи з неба, а потім знову здіймаючись догори, чорним вінком, подібним до нашого жалобного скопища внизу, оточили розриту могилу.
Складалося враження, принаймні в такого товстошкірого віслюка, як я, ніби вороння своїм божевільним карканням проклинало дійство, яке відбувалося внизу; справді, чи можливе огидніше видовище, ніж це, коли ще ледь пойняте тліном людське тіло опускають на шість футів під землю, а тоді з глухим гуркотом закидують грязюкою голову, груди і все інше. Не кажучи вже про те, що не завжди відомо достеменно, чи не ховаємо ми ще живого мерця. Тому в своєму майбутньому заповіті я обов'язково згадаю — сподіваюся не забути, — щоб перед тим, як опускати мене в могилу, моє серце проткнули голкою (для такого великого серця, як моє, вистачить звичайної булавки).
Вгорі каркання, а внизу переможне ридання тих, хто пережив покійного: вони врятували мене від вислуховування прощальної промови. Я відступив якнайдалі назад, не бажаючи, щоб мене побачила вдова. Однак у короткій урочистій тиші після прощального слова, доки гробарі не почали засипати яму, мій друг Шома Деметріус, що знову підібрався до мене, враз голосно чхнув — вдова зиркнула в наш бік. До цього часу, якщо не помиляюся, вона не плакала, та коли погляд її упав на мене, її очі зненацька наповнилися слізьми. Вона схилила голову, голосно гикнула, і ще раз кинула на мене оком. Завдяки моїй блискучій пам'яті, яка й зараз, на восьмому десятку, хіба що ледь-ледь погіршилася, я можу точно відновити, що сталося потому: з її горла вирвався короткий, нерозбірливий зойк, вродливе обличчя перекосила дивна гримаса, ніби вона сміялася сама з себе, далі вона несподівано зайшлася довгим істеричним реготом, поперемінно давлячись сміхом і плачем. Всі кинулися до неї.
Я вже згадував, що людина в моєму віці набуває звичок, і вони, наче зайвий жир на тілі, перешкоджають роботі мозку. Це правда, що інстинкт спонукає нас до формування звичок, і якби ноги не призвичаїлися під час ходьби чергувати праву з лівою, ми ніколи б не зрушили з місця. А втім, ми й так не багато досягли. Відтоді, як мій син Тамаш підняв стяг повстання проти швидкоплинного, тобто проти мене, я почав уважніше спостерігати за собою, зайнявся прополюванням своїх звичок. Слід зазначити, що людина впродовж життя набуває двох видів звичок: необхідних і зайвих. Необхідним є, наприклад, дихання. Я згадую про це не через педантизм: нині надто багатьом людям перешкоджають вдихати глибоко, для свого задоволення, до того ж інколи роблять це так заповзято, що об'єкт їхньої турботи доводиться прикривати землею, аби він далі не загиджував довкілля. Необхідними є також навички, яких ми набуваємо заради людської гідності, задля утримання рівноваги в суспільстві. Наприклад, це звичка казати правду лише в тому випадку, коли вона не зачіпає інтересів нікого з присутніх. Те саме з брехнею: брешемо лише тоді, коли нас не можуть піймати на гарячому. Наше спілкування у цей момент набуває таких витончених, достойних менуету форм, що годі повірити Дарвіну, буцімто ми походимо від нерозумних тварин. Конче потрібною виявляється й звичка навчати своїх нащадків читати-писати, інакше як би вони успадкували ті численні різновиди брехні, відомі з історії людства, якими підтримується існування нашого роду.