Другого дня він довго не вставав, відсуваючи й наперед смакуючи втіху від своєї візити.
Минула вже десята, коли він подзвонив до приятеля.
Слуга відповів:
— Пан працює.
Дюруа якось і не думав, що чоловік може бути вдома. Проте сказав:
— Перекажіть йому, що це я, в негайній справі.
Хвилин через п’ять його провели до кабінету, де він перебув учора такий чудовий ранок.
На тому місці, де він був писав, сидів тепер Форестьє в халаті, пантофлях та англійській шапочці на голові, а дружина його, в тому самому білому пеньюарі, стояла, опершись ліктем на коминок, і диктувала з цигаркою в роті.
Дюруа пробурмотів, спинившись на порозі:
— Вибачте, будь ласка, я вам заважаю?
А приятель його, сердито повернувши голову, пробурчав:
— Що тобі ще? Швидше, нам ніколи.
Той ніяково пробурмотів:
— Та нічого, вибачте.
Але Форестьє обурено скрикнув:
— Сто чортів, не гай часу! Не прийшов же ти сюди, щоб привітатись.
Тоді Дюруа дуже схвильовано промовив:
— Ні… бачиш… у мене… не виходить ще стаття… а ти був… ви були такі… такі… ласкаві той раз… що я надіявся… і от прийшов…
Форестьє урвав його на слові:
— Ти глузуєш з людей, зрештою! Так ти уявляєш, що я працюватиму за тебе, а ти тільки до каси в кінці місяця ходитимеш? Ні. Це вже зась!
Молода жінка мовчки курила та посміхалась невиразною ласкавою посмішкою, ніби личкуючи нею свої іронічні думки.
А Дюруа, почервонівши, маячив:
— Вибачте… я гадав… я думав…
І зненацька ясно промовив:
— Прошу ласкаво пробачити мені, пані, і щиро дякую вам ще раз за чудову статтю, що ви мені вчора склали.
Потім уклонився, сказав Шарлеві:
— О третій я буду в редакції.
І вийшов.
Швидко йдучи додому, він бурчав:
— Добре, сам напишу, покажу їм…
Гнів його змагав, і він зразу ж сів писати.
Він продовжив пригоду, що почала пані Форестьє, нагромаджуючи подробиці, позичені з бульварних романів, неймовірні події та пишномовні описи в кострубатому ученському стилі та в унтер-офіцерських виразах. За годину він кінчив статтю, що нагадувала якийсь безглуздий хаос, і впевнено поніс її до «Французького життя».
Перший, кого він здибав, був Сен-Потен, що міцно потиснув йому руку, як спільникові, й спитав:
— Читали мою розмову з китайцем та індусом? Правда ж цікаво? Весь Париж я потішив. А й кінчика їхнього носа не бачив.
Дюруа, нічого ще не читавши, зразу ж узяв газету й переглянув статтю під назвою «Індія та Китай», а репортер показував йому та підкреслював найцікавіші місця.
Прийшов, віддихуючи, Форестьє з діловим і заклопотаним виглядом.
— А, гаразд, ви мені обидва потрібні. — І зазначив їм, які політичні інформації треба здобути на вечір. Дюруа подав йому статтю.
— Ось далі про Алжир.
— Гаразд, передам патронові.
На цьому й кінчилось.
Сен-Потен вивів свого нового товариша й сказав йому в коридорі:
— Ви в касі були?
— Ні, навіщо?
— Навіщо? Щоб вам заплатили. Бачите, завжди треба за місяць уперед брати. Невідомо, що станеться.
— Та… це дуже приємно.
— Я познайомлю вас із касиром. Перешкод не буде. Тут добре платять.
І Дюруа одержав своїх двісті франків та двадцять вісім франків за вчорашню статтю; отже, разом з рештою платні по залізниці в його кишені набігло триста сорок франків.
Такої суми він ще ніколи не мав, і йому здавалось, що забагатів набезрік.
Потім Сен-Потен повів його побалакати до кількох редакцій противницьких газет, сподіваючись, що відомості, які їм зібрати доручили, там уже здобуто і він зуміє їх вивідати своїм хитрим красномовством.
Ввечері Дюруа, не маючи вже що робити, задумав одвідати Фолі-Бержер і, набравшись сміливості, підійшов до контроля.
— Я Жорж Дюруа, співробітник «Французького життя». Колись я приходив з паном Форестьє, і він обіцяв залишити мені перепустку. Не знаю, чи не забув він.
Подивились у список. Його імені там не було. Проте контролер, людина дуже привітна, сказав йому:
— Зверніться все-таки, пане, до директора, і він, певно, уволить ваше прохання.
Його пустили, і він майже зразу ж здибав Рашель, ту жінку, що з собою той раз повів.