IV
Вночі Жорж Дюруа кепсько спав, — так мучило його бажання побачити свою статтю надрукованою. Тільки розвиднилось, він уже встав і вийшов на вулицю багато раніше, ніж рознощики починають бігати з газетами від кіоска до кіоска.
Він дійшов до Сен-Лазарського вокзалу, добре знаючи, що «Французьке життя» доходить сюди раніше, як у його квартал.
Але було ще зарано, і він тинявся по пішоходу.
Він побачив торгівку, що відчинила свою скляну крамничку, потім постеріг чоловіка, що ніс на голові купу згорнутого паперу. Він кинувся до нього — були то «Фігаро», «Жіль Блас», «Голуа», «Подія» та ще кілька ранкових газет, але «Французького життя» не було.
Страх обняв його. Що, як «Спогади африканського стрільця» відкладено на завтра або як річ випадково, в останню хвилину, не сподобалась панові Вальтеру?
Вернувшись до кіоска, він побачив, що газету вже продають, хоч він і не бачив, коли її принесено. Він підбіг, розгорнув її, кинувши три су, й переглянув заголовки на першій сторінці. Немає. Серце його почало битись; він перегорнув газету і страшенно схвилювався, прочитавши край шпальти чорними літерами «Жорж Дюруа». Є! Яка радість!
Він пішов, ні про що не думаючи, з газетою в руці, зсунувши набік капелюха, почуваючи бажання спиняти перехожих і казати їм: «Купіть, купіть! Тут моя стаття». Йому хотілось крикнути на все горло, як кричать увечері газетники по бульварах: «Читайте „Французьке життя“, читайте статтю Жоржа Дюруа „Спогади африканського стрільця“». Зненацька йому схотілось перечитати статтю самому, перечитати десь у прилюдному місці, в кав’ярні, на видноті. І почав шукати закладу, щоб був би вже відчинений. Довго довелося йому йти. Нарешті зайшов до якоїсь винарні, де сиділо вже кілька одвідувачів, і запитав: «Рому», ніби запитував «Абсенту», зовсім не думаючи про час. Потім гукнув:
— Хлопче, дайте «Французьке життя»!
Підбіг прислужник у білому фартусі:
— Немає, пане, ми одержуємо тільки «Поклик», «Вік», «Ліхтар» та «Малого парижанина».
Дюруа обурено й зневажливо скрикнув:
— Ну й бодня у вас! То підіть купіть.
Хлопець збігав і приніс. Дюруа почав читати свою статтю й кілька разів промовив уголос: «Дуже добре, дуже добре!», щоб притягти увагу сусідів і збудити у них бажання дізнатись, що там у газеті надруковано. Ідучи, він покинув її на столі. Господар зауважив і гукнув йому:
— Пане, пане, газету забули!
А Дюруа відповів:
— Залишаю її вам, я вже прочитав. До речі, сьогодні в ній дуже цікава стаття.
Він не сказав, яка саме, але бачив, що один з одвідувачів узяв з його стола «Французьке життя».
Він подумав: «Що ж тепер робити?» І вирішив піти на роботу; взяти за місяць платню й заявити про звільнення. Він наперед тремтів від утіхи, уявляючи обличчя свого начальника та співслужбовців. Але найбільше тішила його думка, що начальника він спантеличить.
Ішов він поволі, щоб не прийти раніш, як о пів на дев’яту, бо каса відчинялась тільки о десятій.
Контора його містилась у великій темній кімнаті, де взимку майже цілий день треба було палити газ. Проти вікон, що виходили у вузький двір, знову були контори. В ній працювало восьмеро службовців і помічник начальника, що сидів у кутку за ширмою.
Дюруа спочатку одержав свої сто вісімнадцять франків двадцять п’ять сантимів, що лежали в жовтому конверті в касировій шухляді, потім переможно ввійшов до широкої робочої кімнати, де сидів не один день.
Тільки він зайшов, його окликнув помічник начальника, пан Потель.
— А, це ви, пане Дюруа? Начальник уже кілька разів про вас запитував. Знаєте, він не дозволяє слабувати два дні підряд без медичного свідоцтва.
Дюруа, що стояв серед контори, готуючи свою разючу заяву, голосно відповів:
— Та мені начхати на це, щоб ви знали!
Службовці завмерли, і над ширмою виринуло спантеличене обличчя пана Потеля, що сидів за перетинкою, як у скрині.
Він ховався від протягів, бо був ревматичний. Тільки дві дірки проштрикнув у папері, щоб наглядати за службовцями. Чути було, як літали мухи. Нарешті нерішуче спитав:
— Що ви сказали?
— Сказав, що мені чхати на це. Я прийшов заявити про звільнення. Тепер я співробітник «Французького життя», маю п’ятсот франків на місяць, крім тих, що на відрядження. Сьогодні надруковано вже мою статтю.
Хоч він збирався розтягти втіху, але стриматись не міг і бухнув усе відразу.
Та ефект і так був цілковитий. Ніхто не ворушився.
Тоді Дюруа заявив:
— Попереджу пана Пертюї, потім прийду з вами попрощаюсь.
І пішов до начальника, що крикнув, побачивши його:
— А, це ви! Знаєте, я не хочу…
Службовець урвав його на слові:
— Не варт отак горло дерти…
Пан Пертюї, чоловік грубенький і червоний, як півнячий гребінь, аж похлинувся з подиву.
Дюруа провадив:
— Досить з мене вашої крамнички. Я дебютував сьогодні в газеті, де матиму чудову посаду. Маю честь кланятись вам.
І вийшов. Він помстився.
Він справді зайшов попрощатись із товаришами, та вони й розмовляти з ним ледве зважувались, боячись нашкодить собі, бо чули його розмову з начальником крізь причинені двері.
І вийшов на вулицю з платнею в кишені. Замовив собі смачний сніданок у доброму недорогому ресторані, потім, знову купивши й покинувши «Французьке життя» на столі, зайшов у кілька крамниць, де накупив різного дріб’язку, аби тільки надіслати його на свою адресу та назвати своєї ім’я: Жорж Дюруа. І додавав: «Співробітник „Французького життя“».
Потім казав назву вулиці й номер, але конче підкреслював:
— Залиште у швейцара.
Час він ще мав, тож зайшов до літографії, де моментально друкували візитні картки перед очима покупців; і зразу замовив собі сотню, де поруч з прізвищем було позначене і його нове звання.
Потім пішов до редакції.
Форестьє зустрів його холодно, як зустрічають своїх підлеглих.
— А, це ти, дуже добре. Якраз справи для тебе є. Почекай хвилин десять. Спочатку роботу кінчу.
І взявся до початого листа.
По другий бік великого столу сидів присадкуватий, блідий чоловічок, брезклий, грубезний, лисий, з білим блискучим черепом, і писав, уткнувши носа в папір через велику короткозорість.
Форестьє спитав його:
— Скажи, Сен-Потене, коли ти підеш інтерв’ювати наших добродіїв?
— О четвертій.
— Візьмеш із собою ось молодого Дюруа та втаємничиш його у своє ремесло.
— Гаразд.
Потім, звернувшись до приятеля, Форестьє додав:
— Приніс далі про Алжир? Сьогоднішній початок мав великий успіх.
Дюруа нерішуче пробурмотів:
— Ні, думав, що ввечері встигну… така сила справ… я не міг…
Той незадоволено знизав плечима:
— Коли й далі будеш такий точний, то лихо твоєму майбутньому. Вальтер розраховував на твою статтю. Я сказав йому, що буде назавтра. Коли думаєш, що тут тобі гроші дурно платитимуть, так помиляєшся.
Потім, помовчавши, додав:
— Треба кувати залізо, поки гаряче, сто чортів!
Сен-Потен підвівся:
— Я готовий, — сказав він.
Тоді Форестьє відкинувся на стільці, прибрав майже урочистої постави, даючи вказівки, і сказав, звертаючись до Дюруа:
— Так от. У Парижі вже два дні пробувають китайський генерал Лі Ченг-фу, що спинився в «Континенталі», та раджа Тапозагіб Рамадерао Палі, спинився в «Брістолі». Ви візьмете в них інтерв’ю.
Потім звернувся до Сен-Потена.
— Не забудь головних пунктів, що я тобі зазначив. Запитай генерала й раджу, якої вони думки про поведінку Англії на Далекому Сході, про колонізаційну й метропольну систему та про їхні надії на втручання з боку Європи, зокрема Франції.
Він замовк, потім сказав кудись убік:
— Крім того, читачам надзвичайно цікаво було б знати, що думають у Китаї та Індії про ці справи, що зараз хвилюють нашу громадську думку.
І додав для Дюруа:
— Пильнуй, як робить це Сен-Потен, з нього чудовий репортер, та вчись, як треба вивідувати все в людини за п’ять хвилин.