Багато чому навчився молодий письменник-початківець і від знаменитого друга Флобера І. С. Тургенєва. Мопассан захоплювався Тургенєвим, присвятив йому три статті, кілька разів згадував у своїх художніх творах. Молодому письменникові дуже імпонувала манера Тургенєва-романіста, який відмовився від побудови роману «на інтризі, з драматичними штучними комбінаціями, вимагаючи, щоб давали „життя“, тільки життя — „шматки життя“ без інтриги й беззубих пригод».
З середини 70-х років Мопассан починає писати не лише вірші, а й прозові і драматичні твори. У цей час у газетах вийшла низка статей Мопассана і кілька його новел. Усе це було надруковано під псевдонімами. Більшість статей присвячені літературі. І пізніше Мопассан писав про нові твори французької літератури або переклади з іншомовних літератур французькою мовою. Літературні статті Мопассана позначені тонкими й глибокими спостереженнями, вмінням вихопити найсуттєвіше в тому чи іншому літературному напряму чи творчості того чи іншого письменника.
Мопассан вважав себе одним із художників, які повстали проти пишномовності і штучності романтизму, реалістом, причому реалізм він розумів як неминучу реакцію проти романтичного духу, проти «солодкуватої чутливості, яка замінює романтикам розум».
У своїй статті «За читанням» (1882) Мопассан сформулював думку, яку можна розглядати як своєрідне кредо письменника: «Чи є що-небудь більш хвилююче, більш приголомшливе, ніж життєва правда?». В іншій статті («Вечори в Медані») він писав: «єдино об’єктивними є лише Людська істота і Життя, і ми повинні їх розуміти і відтворювати як справжні художники. Якщо ми не можемо дати їхнє точне і водночас художнє зображення, значить, у нас бракує таланту». В другий половині 70-х років Мопассан зближується з письменниками кола Золя. Їх багато що об’єднує. Мопассан писав, що занадто довго в поезії оспівувались лише зірки, дівчата, весна і квіти, ідеалізація була провідною рисою літератури. Тому потяг натуралістів до зображення похмурих, а то й брудних сторін життя, «покидьків» є лише природним протестом проти столітнього засилля ідеалістичної школи. Він розглядав як цілком виправдану полемічну крайність, пристрасть письменників, близьких до Золя, до зображення декласованих, суспільних типів, як спробу «звільнитися від літературних забобонів» романтики, всіляких заборон і табу на зображення темних моментів дійсності. Мопассан вважав, що Золя вирізняється серед інших письменників активністю думки, прагненням усього нового, що він справжній революціонер у літературі. Однак на його думку, натуралісти, на відміну від своїх попередників — реалістів типу Бальзака або Флобера, намагаються відтворити саме життя з допомогою справжніх фактів, які вони збирають всюди, — збирають неймовірно вперто, — блукаючи, вистежуючи, розшукуючи, з мішком за плечима, як ганчірники. Тож-бо їхні романи часто виявляються лише мозаїкою з фактів, що сталися в різних місцях, фактів, причини яких не схожі, а значення різне, що позбавляє роман, де вони зібрані, правдоподібності і тієї єдності, якої передусім повинен прагнути письменник. Дослідники творчості Мопассана знаходять помітні впливи натуралізму в першій збірці його новел. Кращі з художніх надбань цієї течії автор «Любого друга» використав і в пізніших своїх творах.
Дружба Мопассана з Золя та іншими молодими літераторами сприяла написанню його першого широко відомого твору новели «Пампушка», яка увійшла в збірник «Вечори в Медані», де були надруковані оповідання Золя, Гюїсманса, Сеара, Енніка, Алексіса. Всі ці новели об’єднані спільною темою франко-прусської війни.
Флобер перед смертю (травень 1880 р.) ще встиг утішитися успіхом свого учня. Прочитавши «Пампушку», він захоплено писав у листі до Мопассана: «Мені не терпиться сказати вам, що я вважаю „Пампушку“ шедевром … Це оповідання залишиться, можете бути певні». Флобер з його бездоганним смаком не помилився, на «Пампушку» чекала почесна доля найвідомішого твору Мопассана.
Ця новела може бути зразком того, як опрацьовував Мопассан життєвий матеріал, як він будував сюжет, якими засобами розкривав характери персонажів, змальовував пейзаж, нарешті, зразком іронічного, і навіть сатиричного зображення суспільних відносин буржуазної Франції. Дуже часто Мопассан використовував як сюжети своїх оповідань розповіді рідних, друзів, знайомих про різні життєві епізоди, цікаві смішні або сумні випадки. Історію, взяту в основу «Пампушки», Мопассан почув від свого родича Шарля Корд’ома. Той сам був один із учасників цієї історії. Кожний з персонажів мав своїх реальних прототипів. Так, наприклад, прообразом Пампушки була руанська утриманка Аидрієна Легей, а сам Корд’ом правив письменникові за модель для образу республіканця Корнюде. Вірний настановам своїх вчителів, Мопассан відкинув усе другорядне і несуттєве, загострив ситуацію, зробив її драматичнішою, напруженішою, узагальнив в окремому, майже анекдотичному епізоді характерні конфлікти французького суспільства взагалі і епохи франко-прусської війни зокрема. В невеличкому, по-суті, конфлікті між повією Елізабет Руссе, на призвісько Пампушка, з одного боку, і прусським офіцером та її супутниками по диліжансу, французами, — з другого, письменник зумів показати і справжній патріотизм простої жінки, і лицемірну, наскрізь фальшиву моральність вищих верств, їхню байдужість до долі вітчизни, шкурність їхніх інтересів і брутальну зухвалість мілітариста-загарбника.
Характеристика кожного героя складається найчастіше з кількох слів, але цих слів («єдино точних») достатньо для того, щоб перед нами як живі постали і подружжя Луазо: він — колишній прикажчик, хитрий ділок, — і вона «дебела дама з різким голосом і рішучою вдачею»; і два інших подружжя — граф і графиня де Бревіль та фабрикант Каре-Ламадон і його молоденька гарненька дружина. Лише одна фраза про пана Каре-Ламадона, так само як одне речення про пані Каре-Ламадон, із великою силою іронії передають саму сутність цих двох людей: «За весь час імперії він очолював лояльну опозицію з єдиною метою одержати згодом більше за приєднання до того устрою, з яким він боровся, за його власним висловом, благородною зброєю. Пані Каре-Ламадон, куди молодша за свого чоловіка, була втіхою для призначених у руанській гарнізон офіцерів з порядних родин». Компанію доповнюють дві черниці і рудобородий Корнюде — «демократ, страховище всіх шановних людей». І до Корнюде перо письменника безжальне. Згадаймо нищівну характеристику, яку дав йому автор: «Років зо двадцять він купав свою величезну руду бороду в келихах по всіх демократичних кав’ярнях…. і нетерпляче ждав запровадження республіки, щоб обійняти якусь посаду, вислужену стількома революційними частуваннями». Розвиток подій в оповіданні не змінює характеристик-оцінок, а тільки розкриває вже дані характери в дії. Читача не чекає несподіванка, коли йдеться про цих людей. З зернятка бур’яну не може вирости троянда. Так охарактеризовані на початку новели персонажі не можуть виявити якихось позитивних рис і почуттів.
Щодо самої постаті Пампушки, то тут діє інший закон художності. Цей характер сповнений суперечностей, і тому в новелі він несподівано повертається до читача своєю новою ясною і чистою гранню. Розбещена жінка, яка звикла до своєї жалюгідної ролі, і хоч не втратила цілком природної сором’язливості, але не відчуває глибини свого падіння і не страждає від цього, — раптом стає здатною на опір зухвалим домаганням прусського офіцера. Лише бажання допомогти супутникам, чесна наївність Пампушки і хитрі підступи всіх цих Луазо, де Бревілей, набожних черниць примушують її погодитись провести ніч з огидним їй пруссаком.
Мопассан навмисне протиставляє представникам вищих суспільних верств не чисту й чесну жінку, а повію, домагаючись цим розв’язання кількох завдань. По-перше, він показує, що багаті й імениті пасажири диліжанса, які тікають з обложеного німцями Руана, морально нижчі від повії. По-друге, вірний своїм переконанням, письменник знаходить людяність там, де, здавалося б, марно її шукати, — в душі продажної жінки. По-третє, він кидає виклик банальним забобонам, руйнує повагу до сильних світу цього і захищає гідність упосліджених, викинутих за борт суспільства. Важливим для розуміння задуму новели є заспів до неї, де Мопассан критично й іронічно змальовує відступ французької армії, розгубленість обивателів, боягузтво власників-буржуа, їхню улесливість і схиляння перед ворогом заради збереження власного майна.