Перший, кого він здибав, був Сен-Потен, що міцно потиснув йому руку, як спільникові, й спитав:
— Читали мою розмову з китайцем та індусом? Правда ж цікаво? Весь Париж я потішив. А й кінчика їхнього носа не бачив.
Дюруа, нічого ще не читавши, зразу ж узяв газету й переглянув статтю під назвою «Індія та Китай», а репортер показував йому та підкреслював найцікавіші місця.
Прийшов, віддихуючи, Форестьє з діловим і заклопотаним виглядом.
— А, гаразд, ви мені обидва потрібні. — І зазначив їм, які політичні інформації треба здобути на вечір. Дюруа подав йому статтю.
— Ось далі про Алжир.
— Гаразд, передам патронові.
На цьому й кінчилось.
Сен-Потен вивів свого нового товариша й сказав йому в коридорі:
— Ви в касі були?
— Ні, навіщо?
— Навіщо? Щоб вам заплатили. Бачите, завжди треба за місяць уперед брати. Невідомо, що станеться.
— Та… це дуже приємно.
— Я познайомлю вас із касиром. Перешкод не буде. Тут добре платять.
І Дюруа одержав своїх двісті франків та двадцять вісім франків за вчорашню статтю; отже, разом з рештою платні по залізниці в його кишені набігло триста сорок франків.
Такої суми він ще ніколи не мав, і йому здавалось, що забагатів набезрік.
Потім Сен-Потен повів його побалакати до кількох редакцій противницьких газет, сподіваючись, що відомості, які їм зібрати доручили, там уже здобуто і він зуміє їх вивідати своїм хитрим красномовством.
Ввечері Дюруа, не маючи вже що робити, задумав одвідати Фолі-Бержер і, набравшись сміливості, підійшов до контроля.
— Я Жорж Дюруа, співробітник «Французького життя». Колись я приходив з паном Форестьє, і він обіцяв залишити мені перепустку. Не знаю, чи не забув він.
Подивились у список. Його імені там не було. Проте контролер, людина дуже привітна, сказав йому:
— Зверніться все-таки, пане, до директора, і він, певно, уволить ваше прохання.
Його пустили, і він майже зразу ж здибав Рашель, ту жінку, що з собою той раз повів.
Вона підійшла до нього:
— Добридень, котику. Як ся маєш?
— Дуже добре, а ти?
— І я не кепсько. Знаєш, з того дня ти мені двічі наснився.
Дюруа підлещено посміхнувся:
— Ха-ха, що ж це значить?
— Значить, що ти сподобався мені, щиглику, і ми знову почнемо діло, коли тобі до серця.
— Сьогодні, якщо хочеш.
— Гаразд.
— Добре, тільки… — він завагався, трохи зніяковівши від того, що мав казати, — тільки цей раз у мене порожньо: в клубі був і програвся вщент.
Вона глянула йому у вічі, почуваючи брехню інстинктом і досвідом повії, звиклої до крутійства та торгування чоловіків, і сказала:
— Брехун! Знаєш, не добре зі мною так поводитись.
Він ніяково посміхнувся.
— Коли хочеш десять франків, так це все, що в мене лишилось.
Вона відповіла з некорисливістю куртизанки, що задовольняє свою примху:
— Як знаєш, любий, я хочу тільки тебе.
І, глянувши зачарованими очима на молодикові вуса, вона взяла його руку й закохано на неї сперлась:
— Вип’ємо спочатку гренадину. Потім погуляємо трохи. Мені хотілося б піти з тобою до Опери, щоб показати тебе. А додому підемо раненько, правда ж?
Він спав у неї допізна. Уже розвиднилось, коли вийшов, і зараз же загадав купити «Французьке життя».
Тремтячою рукою розгорнув газету, але статті його не було, і він стояв на пішоході, тоскно переглядаючи шпальти, надіючись знайти нарешті те, що шукав.
Прийшов додому й заснув, не роздягаючись.
Кілька годин згодом він прийшов до редакції і з’явився до пана Вальтера.
— Я дуже здивувався, пане, коли не побачив сьогодні в газеті своєї другої статті про Алжир.
Директор підвів голову й сухо відповів:
— Я віддав її перечитати вашому другові Форестьє; він не ухвалив, треба переробити.
Дюруа обурено вийшов, не сказавши й слова, і влетів до кабінету свого приятеля.
— Чому ти не пустив сьогодні мою статтю?
Журналіст курив, одкинувшись на спинку крісла й поклавши на стіл ноги, каляючи закаблуками почату статтю. Він відповів спокійно, стомленим і далеким голосом, що доходив ніби з ями:
— Патрон її не ухвалив і доручив віддати тобі, щоб ти виправив. Он вона.
І показав пальцем на згорнуті аркуші під прес-пап’є.
Дюруа від збентеження не змігся нічого сказати й забрав їх у кишеню. Форестьє тим часом сказав:
— Сьогодні підеш спочатку до префектури…
І зазначив, куди треба сходити й які відомості здобути. Дюруа вийшов, не спромігшись на уїдливе слово, якого марно шукав.
Другого дня він знову приніс статтю. Йому знову було повернуто. Коли її не прийняли і втретє, він зрозумів, що зарвався і тільки Форестьє може йому допомогти.
Тож він не нагадував більше про «Спогади африканського стрільця», вирішив бути гнучким та хитрим, коли так треба, та ревно виконував свої репортерські обов’язки, сподіваючись кращих часів.
Він познайомився з театральними та політичними лаштунками, коридорами та передвітальнями державних діячів і депутатів, з важливими обличчями в міністерствах державних діячів і депутатів, з важливими обличчями в міністерствах та з похмурими фізіономіями заспаних швейцарів.
Мав постійні зносини з міністрами, швейцарами, генералами, поліцаями, князями, сутенерами, куртизанками, послами, єпископами, зводниками, шахраями, світськими людьми, шулерами, візниками, прислужниками в кав’ярнях та з багатьма іншими, став зацікавленим, але байдужим до всіх приятелем, не відрізняючи їх у пошані, міряючи їх на одну міру, цінуючи їх з одного погляду, бо бачився з ними всіма щодня й щогодини з тим самим наміром і розмовляв з ними всіма про ті самі службові справи. Він сам порівнював себе до людини, що перекуштувала всяких вин і не відрізняє вже шато-марго від аржантейля.
Невдовзі він став визначним репортером, певним у інформаціях, хитрим, моторним, спритним, — справжнім скарбом для газети, як казав пан Вальтер, що знався на співробітниках.
Тим часом платили йому тільки по десять сантимів від рядка й двісті франків утримання, а що життя на бульварах, по кав’ярнях та ресторанах коштує дорого, то грошей він ніколи не мав і впадав у розпуку від злиднів.
«Тут фокус якийсь є», — думав він, бачачи, що в декого з товаришів не переводиться золото, але не міг дорозумітися, яких таємних заходів вони вживають, щоб здобутись на такий добробут. І він заздро підозрював тут невідомі й непевні способи, якісь послуги, цілу вироблену систему контрабанди. Отже, йому теж треба викрити таємницю, пристати до мовчазної спілки й приєднатись до товаришів, що діляться без нього.
І ввечері, дивлячись із вікна на потяги, він часто обмірковував, на які способи і йому б узятись.
V
Минуло два місяці, заходив вересень, а швидка фортуна, якої Дюруа сподівався, щось дуже, на його думку, барилась. Найбільше турбувався він непомітністю свого становища й не добачав шляху, яким вибитись на верховини, де знаходять шанобу та гроші. Він ніби замкнений був у своєму непомітному репортерському ділі, замурований у ньому невихідно. Його цінили, але поводились з ним відповідно до його рангу. Навіть Форестьє, якому він силу послуг зробив, не запрошував уже його до обіду, ставився до нього, як до підлеглого, хоч і називав на «ти» як приятеля.
Щоправда, вряди-годи Дюруа щастило при нагоді вміщати статейку, і, набувши в роботі легкості пера й такту, якого бракувало йому, коли писав другий нарис про Алжир, він не боявся вже відмови на свої дописи. Але від них до самостійних статей та знавецьких розправ на політичні теми була така ж відстань, як між візником та паном на алеях Булонського Лісу. А найбільше принижувало його, що двері світських домів були йому зачинені; що ніде не трактували його за рівного та й з жінками не випадало йому ближче зійтися, хоч декотрі відомі актриси часом приймали в справах дуже зацікавлено й незмушено.
До того ж він з досвіду знав, що всі вони, світські й комедіантки, мають до нього особливий потяг, раптову приязнь, і почував нетерплячку стриноженого коня, не знаючи тих, від кого його майбутність могла залежати.