Цей ідеал «життя—спілкування» для Блаженнішого залишився ідеалом, який він прагнув — як багато інших напрацювань — перенести й приживити на українському ґрунті.
Розділ 3. ІІ Ватиканський собор: між Римом та Вавилоном
Покоління «залізних старих» дивує не стільки тим, що вони, пройшовши через війни, заслання, табори, доживають до похилого віку, скільки умінням зберегти при цьому рівну поставу, ясний розум і здатність дивитися прямо у вічі, не відводячи погляду. Може, справа в тому, що це останнє нерадянське покоління, народжене поза рабством. Через те вони й зуміли вижити в жорнах ХХ століття.
Кожного, хто спілкувався з Любомиром Гузаром, дивує те, що навіть у старості він справляє враження діяльної людини. Його улюблена частина мови — дієслово. І якби людей можна було уявити частинами мови, патріарх, поза сумнівом, був би саме дієсловом. Напевно, дається взнаки досвід раннього періоду життя, коли «вижити» означало «діяти». У буквальному розумінні цього слова — вставати і йти. Бігти. Ховатися. Долати відстані. Шукати можливості. Вирішувати.
Для Любомира Гузара це ще й «американське виховання» — вплив тих старих добрих Штатів, якими вони були всього півстоліття тому, коли ідея суспільного добробуту ще не підточила підприємницький дух, що створив «американську мрію». Тоді дія і мораль не суперечили одне одному.
Блаженнішому близька євангельська максима «віра без діла мертва». Навіть любов у його розумінні виявляється дією.
— Скажіть, як навчитися любити ближнього, — спитали його якось під час зустрічі.
Патріарх відповів лаконічно:
— Треба спробувати.
Пробувати, діяти — це земне, матеріальне втілення віри. Любомир Гузар не втомлюється повторювати, що любов до Бога чогось варта тоді, коли вона виявляється насамперед у любові до ближнього. Так само, як і любов до України.
— Любити Україну? — перепитує Блаженніший під час одного з інтерв’ю. — Вибачте, не розумію питання. Я вам так скажу: не треба любити Україну. Любіть українців. Політики часом просто сорочку на грудях рвуть: «Люблю Україну!» Та що з того, якщо ти не любиш українців?.. Роби для них щось добре. Отоді ти направду любиш Україну.
Ця прихильність до дії не видається дивною, зважаючи ще й на те, що світанок церковного служіння майбутнього патріарха збігся з ІІ Ватиканським собором. Священик Любомир Гузар повною мірою — «ровесник революції», адже ІІ Ватиканський собор, відкритий з ініціативи папи Івана ХХІІІ, тривав з 1962 по 1965 рік і мав направду революційний вплив на всю католицьку церкву. Він докорінно змінив розуміння її місії, увівши замість формули «Церква, що торжествує» (у православній традиції — «Торжество Православ’я») формулу «Церква в служінні». Церква, що торжествує, відійшла в минуле, в історію. На сцену сучасності виходила «Церква, яка діє». Тож не дивно, що люди, яких торкнувся ІІ Ватиканський собор, мимоволі несуть у собі його відблиск. Саме вони змінюють обличчя світу — і словом, і ділом. Таким для людства став невтомний місіонер, папа-мандрівник Іван Павло ІІ. Такою людиною для України став Любомир Гузар.
Українські емігранти в США, особливо греко-католики, сприймали ІІ Ватиканський собор надзвичайно гостро, оскільки він представив абсолютно свіжу доктрину католицького екуменізму[7], і, що найбільш істотно для УГКЦ, прийняв Декрет про східні церкви, який стверджував їхній статус і право зберігати власні традиції, запроваджував свободу і ясність у їхні стосунки як із православними братами в еміграції, так і з католиками латинського обряду.
Для українців, що належали до УГКЦ, «вавилонський» виклик доповнювався ще й суто церковним аспектом: католицька церква в США не мала жодного сентименту до східних співбратів. Католицька Америка була цілковито «латинською» і неохоче приймала будь-які відхилення від думки, що «католицтво» й «латинство» — синоніми. Усе ускладнювалося тим, що греко-католики не мали власних єпископів: їхні парафії входили до латинських дієцезій[8], і порядки, відповідно, їм диктували латинські єпископи. Коли родина Гузарів прибула до Америки, УГКЦ вже мала власних, окремих від римо-католицьких, єпископів, але до ІІ Ватиканського собору лишалося ще півтора десятки років.
«Ми хотіли залишатися собою, але спершу мусили відкрити, що то значить — „бути собою“, — пригадує Любомир Гузар. — Воно йшло одне з другим: у нас було зацікавлення богословське, літургійне, але це було питання й національної приналежності, і своєї особливої київської традиції. На той час у нашій церкві була традиція, яка має свою історію, — латинізація. Ми уважали, що є тим більше католиками, чим більше подібні до латинників, — у різних практиках, навіть молитовних. За моїх часів, у 50—60 роках минулого століття, близько до ІІ Ватиканського собору, стала набувати звучання інша традиція, яку розпочав митрополит Шептицький. З’явилася група духовенства, що почала шукати власної ідентичності. Ця група казала, що чим більше ми інакші від латинників, тим краще. Назагал, коли я був студентом університету у Вашингтоні в останні чотири роки моєї підготовки до священства, наші семінаристи почали цікавитися, ким ми є насправді. Ми не прагнули підкреслити свою інакшість — просто хотіли бути більше собою».
7
Екуменізм (грец. буквально означає «заселений світ») — ідеологія та рух за співпрацю та взаєморозуміння між християнами різних конфесій.
8
Дієцезія (лат. dioecesis — управління) — церковна адміністративно-територіальна одиниця під керівництвом єпископа в католицькій церкві. Аналог єпархії у православній церкві.