В Україні це відбувалося по-іншому. Не можна забувати того факту, що на наших землях УГКЦ офіційно було ліквідовано 1946 року, і греко-католики, щоб (як вони це бачили) захиститися від примусового переходу на православ’я, почали віддано дотримуватися латинізованих практик. Значно пізніше, у 1980—90-ті роки греко-католицьке духовенство й миряни почувалися впевненіше, бо не так уже переймалися тим, «як нам бути інакшими від православних?», а шукали тієї власної греко-католицької традиції, про яку казав митрополит Андрей Шептицький.
У Новому Світі обидва питання — стосунки з католиками й стосунки з православними — для УГКЦ виявилися вельми болючими. Особливо важко довелося греко-католикам першої хвилі еміграції, які мусили обирати між знайомим обрядом православної церкви і вірністю Святому престолу, оскільки власне греко-католицьких парафій у США на той час ще не було. Надалі, хоч вони і з’явилися, проте й досі перебували в управлінні римо-католицьких єпископів, які найчастіше вважали греко-католицьку церкву історичним непорозумінням, не виявляли прихильності й не зважали на її самобутність і традиції.
Від 60-х років ХІХ і до 10-х років ХХ століття українські греко-католики в США мали значні труднощі з улаштуванням власної церкви. Цю ситуацію, як і багато чого іншого в житті УГКЦ, змінив митрополит Андрей Шептицький, висвятивши єпископа Стефана Ортинського. Саме йому вдалося згуртувати емігрантську церкву, вільну від прямого впливу латинських єпископів. Утім, «церковну моду» диктували саме католики латинського обряду, а вони мали власні «больові точки». Приміром, одружений священик для східної церкви — православної та греко-католицької — це традиція, а для римо-католицької — скандал. Тому навіть після того, як УГКЦ в Америці усамостійнилася від римо-католицького єпископату, проблему одруженого священства це не розв’язало: греко-католицьке духовенство в США не висвячувало одружених.
Любомир Гузар, за власним твердженням, легко пройшов повз цієї колізії. «Я завжди хотів бути священиком. І я не хотів бути одруженим священиком, — зізнається він і додає жартома: — Це було дуже правильне рішення. Бачте, було кілька дівчат, з якими я міг би одружитися. Усі вони тепер удови. А я, як бачите, ще живий».
Унаслідок неприйняття одруженого духовенства частина греко-католицьких священиків (найперше ті, які приїхали до США вже одруженими) переходила до православної церкви. Приєднання до православної юрисдикції автоматично означало цілковитий розрив з рідною церквою: до ІІ Ватиканського собору такі глибокі екуменічні контакти суворо заборонялися. Ці розриви виявлялися вельми болючими: вони проходили вододілами по близьких людях, громадах, навіть по сім’ях. Нова екуменічна політика, проголошена ІІ Ватиканським собором, що визнавала за іншими християнськими церквами «сестринський» статус, помітно зменшила напруження саме в емігрантських колах.
Екуменічна ідея для українських греко-католиків була вкрай важлива не тільки в еміграції, а й на батьківщині, де УГКЦ була заборонена, а її вірні — змушені приєднатися до РПЦ (Російської православної церкви). Прийнявши доктрину про церков-сестер, Собор ніби зняв із них підозру у віровідступництві, визнавши, що вони не поривають своїх зв’язків із католицькою церквою, коли пов’язують свою практику з церквою православною.
Нарешті Декрет про східні церкви відкривав нове дихання, надавав нового змісту місії УГКЦ, виправдовуючи її існування. Ідея екуменізму дала змогу подивитися на східні церкви під новим кутом, побачити в східно-західному християнському синкретизмі модель майбутнього порозуміння. Це була ідея, яку плекав митрополит Андрей Шептицький. Ідея єдності — та частина його спадщини, яку досліджував докторант папського університету в Римі Любомир Гузар і яку він врешті доніс до берегів Дніпра, та вже як ідею і місію не тільки для греко-католицької церкви, а й для всіх християн України.