Не треба мати багато фантазії, щоб побачити в особливій місії східних церков виправдання унії. Це дотепер муляє очі Москві, яка повсякчас вимагає від Ватикану зректися такого шляху до єдності, засудити унію. Створюється враження, що екуменічна місія східних церков, дійсно, може мати успіх у справі поєднання християн різних традицій, тому Російська імперія зі своїм кредо «розділяти і володіти» це передчуває і чинить спротив.
Цю нову місію, надзавдання, яким Собор відкривав перспективи для розвитку східних церков, радісно вітали українські греко-католики в еміграції. Їхнє становище було дуже хитким, вони не мали до кого апелювати, щоб виправдати своє домагання «власної церкви». Православні емігрантські громади могли розраховувати на підтримку своїх центрів на батьківщині або в особі вселенського патріарха. Католицькі місії в будь-якій точці світу мали опору в Апостольській столиці. Українські греко-католики не могли покладатися ні на кого, крім себе.
Берестейська унія насправді була багато в чому політичним рішенням: вона мала забезпечити дещицю релігійних прав православної меншини на території католицької Польщі. І якщо трактувати унію виключно як тимчасовий конкордат православних із Ватиканом в обмін на захист від агресивного латинського середовища, то зі зміною історичних і політичних умов необхідність в унії дійсно видається сумнівною. Україна «возз’єдналася» в УРСР, і Київська церква також мала б «возз’єднатися» — у структурі РПЦ. Під таким кутом зору не було жодної політичної необхідності в окремій східно-католицькій церковній структурі в США — тут можна було вільно сповідувати православ’я, не вносячи сум’яття в католицькі погляди і не змушуючи себе під них прилаштовуватися. Греко-католицька церква видавалася чимось «проміжним», особливо враховуючи її прив’язку виключно до України та її політичних контекстів. Який сенс у ній поза Україною, якщо навіть в Україні вона виявилася «непотрібною» і була заборонена?
Видавши Декрет про східні церкви, що закріплював їхнє право на існування й самобутність, Собор визнавав їх вартісною частиною католицької церкви. У такий спосіб Ватикан підтвердив право УГКЦ на існування. Утративши відчуття рідної землі під ногами, УГКЦ утвердилась в універсальному католицькому церковному проекті, здобула «офіційне громадянство». Це стало особливо цінним на тлі ватиканської політики дипломатичних загравань із Москвою й РПЦ, у яких була чітка вимога до Святого престолу: жодних згадок про українських греко-католиків. Це була ключова умова приїзду на Собор делегатів-спостерігачів від РПЦ, а їхня присутність вважалася величезною перемогою ватиканської дипломатії.
Цю вимогу в цілому задовольнили. Натомість Собор прийняв Декрет про східні церкви, який, не називаючи УГКЦ, визначив їй шановане місце у структурі католицької церкви. І ще одне «натомість»: на ІІ Ватиканському соборі УГКЦ мала власну делегацію, до якої приєднався й очолив її патріарх Йосиф Сліпий.
Звільнення патріарха Йосифа з радянських таборів і його виїзд за кордон для українських греко-католиків в еміграції (в усякому разі для емігрантів третьої хвилі) стало подією, що за масштабом і важливістю не поступалася самому Собору або навіть затьмарювала його. Усю глибину і важливість Собору ще належало відчути й усвідомити, а звільнення патріарха було видимою і визначною перемогою.
Церковна атмосфера, у якій отець Любомир Гузар починав своє служіння, була насичена цим духом — перемог, змін і надій, які спонукали до дії. Ми, переживши вже не один революційний підйом, знаємо це п’янке відчуття. Усвідомлення власної сили, духовне піднесення людини, яка розуміє, що в неї на очах і її руками твориться Історія. Відчуття відповідальності, яка лягає на твої плечі, — але цей тягар не пригинає до землі, а навпаки — змушує розправити крила.
Варто зауважити, що в ті часи, коли відбувався Собор (як це часто трапляється з великими історичними подіями), греко-католики в еміграції не могли об’єктивно оцінити ситуацію. Вони були надто занурені у власні проблеми й болюче реагували на окремі дражливі питання. Їхні громади залишалися досить замкнутими, а у свідомості формувалася (чи, радше, зміцнювалася) специфічна провінційність — упевненість у тому, що світ, який перебуває за межами символічної ойкумени, має другорядне значення. На жаль, українська провінційність, плоди якої ми пожинаємо досі, не долалася самим фактом розсіювання. Відчуття, що у Ватикані недостатньо зважають на греко-католиків, поступаються з політичних міркувань їхніми потребами і навіть нехтують стражданнями братів на батьківщині, не дозволяло діаспорі подивитися на події Собору неупереджено й щиро.