«У тому часі з’явилася стаття дуже поважного священика в журналі „Сучасність“, що виходив у Мюнхені, — згадує Любомир Гузар. — Стаття мала назву „Собор, який для нас не відбувся“. Я гадаю, про „не відбувся“ автор трішки пересолив, — але хіба що трішки. На початках Собор властиво не мав впливу на нас, на УГКЦ на поселеннях. А в Україні взагалі не могли знати, що діється. Як мені здається сьогодні, ми якось не досить серйозно поставилися тоді до Собору. Причина може бути така: перший документ, який видав Собор, стосувався літургічного життя в латинській церкві. У ньому були відповіді на різні питання, що торкалися римо-католицьких практик, які нашій церкві були цілковито чужі. Наприклад, Римо-католицька церква століттями уживала тільки латину, а Собор вирішив, що богослужіння можуть бути також на мовах народів, де вони служать. Для нас таке рішення цілковито зайве, бо ми уже століттями правили церковнослов’янською, а дехто вже й сучасною українською мовою. Зрозумілою мовою. Ми тоді відчули і так потрактували цілу ситуацію навколо Собору, що він занадто скерований на потреби Римо-католицької церкви, а нас, може, хіба принагідно торкнеться. Це було найперше вражіння.
Згодом ми зацікавилися двома документами — про церкви східної традиції, і, ще більше, про екуменізм. Але ці документи появилися в останній рік роботи Собору, під сам кінець. Тобто ми відчували, що щось трапилося, Собор відбувся. Але миряни не відчули цієї події. Уже пізніше, із часом, коли священики вже вивчали тексти, історію того Собору, то вони почали інакше оцінювати, бачити, що це була направду велика церковна подія. А я тоді — скажу за себе — не відчував».
Із часом Любомир Гузар став — і донині лишається — пропагандистом цього Собору. «Ми все ще не повністю увійшли в дух ІІ Ватиканського собору. Нам треба духовно користати з того, що Святий Дух говорив церкві через цей Собор», — стверджує він. Глибше усвідомити й проводити в життя рішення Собору — це відчути себе частиною великої спільної справи, частиною всесвітньої церкви і повною мірою стати нею.
Готовність узяти на свої плечі відповідальність за щось більше, ніж ти сам, — ознака зрілості. Готовність до участі в глобальному проекті — ознака впевненості в собі. У тому, що ти не розчинишся, не загубишся у великому світі, якщо відкриєшся йому, що ти цілком усвідомлюєш себе — і залишишся собою. Провінційність, якою б травмою вона не була породжена, має бути подолана заради майбутнього. «Увійти в Дух Собору», пройнятися його універсальними ідеями, узяти на себе його місійні надзавдання — не найгірший спосіб християнину вийти в широкий світ.
Розділ 4. Поруч із патріархом
1968 року до США із візитом прибув патріарх Йосиф Сліпий. Для греко-католицької діаспори це стало надважливою подією. Поява патріарха на ІІ Ватиканському соборі, а потім і в різних частинах світу, де знайшли притулок українські греко-католики, вважалася мало не дивом. Для тих, хто встиг побачити й відчути на собі режим «совітів», це було диво — усе одно, що зустрітися з міфічним героєм, який спустився до пекла й повернувся звідти живим. Це було свідченням могутності й істинності церкви, Божественної опіки над нею, наочним виконанням заповіту, що «сили пекла не переможуть її».
Те, що патріарха Йосифа випустили з ув’язнення та з СРСР, було таким собі жестом доброї волі на адресу Святого престолу й особисто папи Івана ХХІІІ, ІІ Ватиканського собору, а також на знак «відлиги», що відбувалася як усередині СРСР, так і в стосунках Москви з Апостольською столицею. Радянська адміністрація була впевнена в тому, що нічим не ризикує, випускаючи з таборів стару, виснажену людину, яка, на їхню думку, уже не становила анінайменшої загрози.
У Кремлі не врахували двох обставин: витонченості ватиканської політики й сили патріарха Сліпого. Звичайно, під час Собору господарі щосили «тримали обличчя» й виконували, якщо не всі, то більшість пунктів угоди про «незгадування УГКЦ», але присутність на Соборі делегації, а потім і глави УГКЦ змінили ситуацію.
Патріарх Сліпий, дійсно слабкий, хворий і виснажений після 18 років тюрем, таборів та заслання, але не зламаний, як розраховували в Москві (і, можливо, у Римі), витримав паузу (ще не оговтавшись від несподіваного повороту долі, патріарх дозволяв собі говорити виключно за зачиненими дверима), а потім виступив від імені гнаних співбратів зі знаменитою промовою про «гори трупів і річки крові», вступив від імені не тільки греко-католиків, але й усіх жертв, яких позбавили власного голосу.