Після закінчення Собору Йосиф Сліпий енергійно взявся за розбудову УГКЦ в еміграції, компенсуючи фізичну слабкість силою духу. За час свого емігрантського патріаршества він двічі об’їхав увесь світ, відвідуючи найнесподіваніші, найвіддаленіші його куточки, де мав хоч найменшу надію знайти осередки своєї церкви; знайти й дати їм відчути, що вони, як і раніше, церква, а не самотня покинута громада. Нині ці розкидані по континентах осередки могли б здатися фрагментами сучасної глобальної мережевої структури — стійкої та гнучкої, але це відбувалося в часи, коли технологія для координації такого типу структур ще не охопила світ павутиною сполучних ниток. Кожна частина цієї мережі була доволі ізольованою, абсолютно самостійною і справлялася сама, як могла, із викликами нового життя. Церковні осередки відокремлювалися і знаходили переваги в такому способі існування, але вони не ставали в буквальному сенсі слова «сектами», оскільки зберігали у своєму Символі віри, ритуалі й обрядах усі атрибути приналежності до греко-католицької церкви. Патріарх Йосиф поставив за мету нагадати їм, хто вони, звідки, заради чого зберігають себе і чому служать, зміцнити й поглибити їхнє духовне життя, розширити структуру УГКЦ для кращого виконання місії в еміграції. Але то лише половина завдання. Справжньою метою патріарха було відновлення церкви в Україні. Він будував церкву на вигнанні з мрією, що колись закінчиться окупація батьківщини й усе це повернеться в Україну і стане базою для відродження церкви вдома.
Можна лише дивуватися тому, як людина, що побачила зсередини і у найстрашніших проявах радянську дійсність, зберігала таку стійкість у вірі в майбутнє вільної України. Ця віра на той момент була безпідставною, тому, напевно, комусь здавалася мало не божевіллям. У 1960-х роках СРСР стояв, наче скеля. Ні в кого з «політичних реалістів» (їх завжди було чимало, у тому числі в Римській курії[9]) не виникало ілюзій з приводу можливого краху комуністичного режиму. Отже, його слід було прийняти як даність і шукати способів домовитися. В умовах тогочасної ватиканської Ostpolitik патріарх Йосиф почав свій «хрестовий похід» за право українських греко-католиків на майбутнє. Тимчасовою столицею цієї церкви у вигнанні стає Рим. Тут, під акомпанемент роздратованих окриків Москви й стримане невдоволення Римської курії, Сліпий створює структури, необхідні для повноцінного життя церкви. Безумовно, лише він міг це собі дозволити, адже сам був мучеником за віру й постійним — і аж ніяк не німим — докором Ватикану, живим нагадуванням про тих, чиї страждання замовчувалися заради «високої мети». Його працею в Римі створювалося і набувало ваги все те, що коли-небудь буде потрібно відродженій Україні та її церкві: школа, університет, бібліотека і головне — кадри; люди, яких патріарх збирав по всьому світу: в італійських монастирях, у семінаріях, папському університеті, у Товаристві святої Софії. Тут, у Римі, він створив маленьку «столицю України» — колегію Святої Софії. Вибір припав на Софію, як можна здогадатися, не випадково — у будівлі римської Софії легко розпізнати риси Софії Київської. Усе це відбувалося під колосальним тиском з боку курії, яка бачила в цій активності загрозу своїм політичним планам.
Головним досягненням Йосифа Сліпого було, мабуть, те, що він наділив своє оточення самовідданою вірою в майбутнє України. У те, що Україна обов’язково буде вільною. І заради цього майбутнього варто працювати, не шкодуючи сил. Його дієвість — жадібна, майже фанатична, була цілком природною для людини, у якої з активного життя вкрали майже два десятки років. За відміряний йому час патріарх прагнув повернути на карту релігій світу свою церкву, і ця цілеспрямованість не могла не справити враження на ще одну людину дії — священика Стемфордської єпархії отця Любомира Гузара. Їхня зустріч відбулася під час візиту Йосифа Сліпого до США і Канади 1968 року.
Патріарх не просто «об’їжджав володіння», а своєю присутністю переконував, доводив і демонстрував єдність церкви в розсіянні. Це, звичайно, було місіонерство, схоже на те, що робив папа-мандрівник Іван Павло ІІ. Окрім цього, Йосиф Сліпий збирав людей — енергійних молодих людей нової формації, з тих, хто мислив вільно й неупереджено; людей, на яких можна покластися. Патріарх вів нелегку боротьбу за свою церкву і, будучи вже немолодою людиною, зі здоров’ям, підірваним таборами, потребував помічників, здатних виконувати будь-які — у тому числі складні, виснажливі та навіть відверто небезпечні — місії.
9
Курія (лат. сuria) — у Ватикані це сукупність центральних установ для управління католицькою церквою.