Для новіціату був обраний саме бенедиктинський монастир, бо статут і уклад життя цього ордену виявився найбільш близьким до студитського. Відродження ордену Теодора Студита видавалося важливим і для Сліпого, і для Гузара. Це була саме та «східна традиція», яку обидва патріархи — дійсний і майбутній — плекали кожен по-своєму. Ще до них студити користувалися всілякою підтримкою митрополита Шептицького, у якого викликало симпатію прагнення ченців (переважно молодих людей) повернутися до витоків, коріння монашого життя, властивого східним слов’янам, адже студитський статут увів у Києво-Печерській лаврі ще Феодосій Печерський.
Про своє монастирське життя на лоні щедрої італійської природи, у щоденній земній праці, Блаженніший зберіг найсвітліші спогади. Він працював разом із братією по господарству. Тут, у монастирі, «дитя асфальту» (або скоріше бруківки) Любомир Гузар відкриває для себе мало не руссоїстичну ідилію «природної людини» — і відкриває її з особливим смаком, навіть розкішшю, адже все це відбувається в одному з найпрекрасніших куточків Землі. Тут життя майбутнього патріарха підпорядковується ритмам світу в його фізичному, тварному сенсі — змінах дня й ночі, пір року, в оточенні й зануренні у життя рослин і тварин на території монастиря. Блаженніший охоче розповідає про те, як косили сіно (точніше, йому довіряли тільки складати його), про собаку, яка прибилася казна-звідки й розорювала монастирський курник. Живе життя в його фізичній суті, це прекрасне Боже Творіння, засвоювалося тут в ідилічній формі, що виключала будь-яке презирство до плоті, саме протиставлення духу тіла, як чогось гидкого, здавалося недоречним.
Немає нічого дивного в тому, що саме під керівництвом Любомира Гузара УГКЦ сформулювала свою екологічну програму й вивела її у практичне русло. Справа не лише в дусі часу й «зеленій моді», але у власному досвіді «природного життя». Говорячи про екологічні питання, Блаженніший завжди повертається до свого життя в італійському монастирі, де він, за його словами, «пізнавав природу».
«…Я відкривав природу, одночасно наближаючись до неї. Коли ми говорили з сусідами про різні проблеми, пов’язані з господарством, там було щось, чого в місті я ніколи не відчував, — стабільність. Господарство тісно пов’язане з порами року і з зовнішніми обставинами, як-от із погодою. Говорити про погоду для містян — це розмова ні про що. Інша річ у селі, тут такі бесіди мають зміст. На господарстві люди звикли говорити далеко наперед: вони знають, чим займатимуться в червні, чим — у листопаді, а чим — у березні. У зовсім інший, відмінний від міського, спосіб сприймається те, що за літом прийде осінь з її переліком робіт, небезпек і задоволень. Потім зима — і це не просто «випаде сніг», а все решта відбуватиметься так само, це ґрунтовно змінить життя. А потім весна — і це будуть знову великі зміни в житті, але неважко собі уявити які. Це дає виразне відчуття тяглості або стабільності матеріального світу, яку люди цивілізації перестали відчувати. То був гарний період мого життя, і тому я, можливо, щось ідеалізую. Але тут важливим є те, як людина (наприклад, я) створює власне уявлення про природу і, відповідно, екологію».
У цій ідилії Блаженніший захоплюється ідеями відродження глибокої духовної традиції чернецтва. У цьому гармонійному поєднанні тварного й духовного для нього не тільки не було протиріччя — навпаки, велич видимого, фізичного втілення Божого задуму лише підтверджувала його містичну глибину, відкриту духові.
Відповідальність та ентузіазм, із яким Гузар-чернець підійшов до свого служіння, належно оцінив патріарх Йосиф. Він довірив піклуванню отця Любомира студитський монастир «Студіон» у Кастель-Гандольфо, поблизу Рима, а незабаром і весь студитський орден за межами України. І тепер уже як керівник ордену, в опіці над мережею студитських монастирів та в їхній потребі, архімандрит Любомир Гузар знову подорожував по світу.