Слухаючи дитячі спогади Любомира Гузара про міжвоєнний Львів, потрапляєш до світу ще одного львів’янина — Станіслава Лема, хлопця, що увібрав у себе польську і єврейську складову міста. Він був трохи старший (коли Гузар народився, Лем уже пішов до гімназії), але з відстані майже в століття ця різниця непомітна. В автобіографічному романі «Високий замок» Лем докладно описав місто свого дитинства, тож точки збігу зі спогадами Гузара якщо не вражають, то принаймні привертають увагу. Навіть якщо це лише такі загальні деталі, як розкішні вітрини львівських крамниць або набіги на батьківську бібліотеку, які забезпечували широке коло читання та занурювали в море незрозумілих слів і недоступних на той момент ідей. А ще схожий «сімейний анамнез» — батько, який пройшов офіцером спочатку Першу світову, а потім «заблукав» у Громадянській. Попри різницю у віці, обоє мали однаково травматичний досвід свідків Голокосту та інших розправ, учинених двома тоталітарними режимами в місті. Навіть у Карпати обидва львівські хлопчаки приїздили в околиці Сколе. Лем написав звідти свої перші рядки — лист батькові про викрадені та втоплені в туалеті ключі, а Гузар одного разу посеред ночі вирушив зі Сколе у багаторічну мандрівку з однією невеликою валізою в руці. «Нас просто викинули звідти!» — з гіркотою вигукне колишній львів’янин Лем, депортований разом з іншими поляками з власного дому. «Нам пощастило», — додасть Любомир Гузар. Порівняльний життєпис агностика і кардинала, що вийшли з одного історико-культурного локусу, міг би стати гідним дозвіллям для новоявленого Плутарха.
Серед дитячих спогадів Гузара багато болючих моментів, пов’язаних із періодом «перших совітів» і німецької окупації. Наприклад, жах бомбардування 1 вересня 1939 року, коли мама загнала дітей у пивницю, сама не розуміючи, що вона робить, але знаючи, що треба щось діяти. Той перший воєнний досвід Гузар згадуватиме все життя. Йому доведеться багато, до відчаю багато, говорити про війну, але й сивим він завжди згадуватиме те перше бомбардування у промовах. Згадуватиме він й інші бомбардування й обстріли — ті, від яких вони втек-ли зі Львова незадовго до приходу «других совітів», і ті, які вони переживуть потім, у таборі для переміщених осіб. А ще з «першими совітами» з’явилася звичка прислухатися до нічних кроків на сходах і «тривожна валіза», що завше стояла напоготові. З-поміж інших болючих спогадів — пам’ять про той день, коли до міста ввійшли німці. Тоді батьки позачиняли дітей самих удома і пішли до в’язниці, щоб упізнати трупи, залишені «комісарами», що відступили зі Львова. Про нові жахи, що прийшли на зміну. Про стіну, повз яку ходили гімназисти щоранку, а під нею ще довго лежали трупи розстріляних нацистами заручників — «для залякування». Про загибель єврейської сім’ї, з якою дружила родина Гузарів, і обшук, учинений нацистами в будинку за підозрою в переховуванні євреїв. Про болісний моральний вибір, через який доводилося проходити всім, кого затягнуло в ті страшні події. Може, саме тому про свою втечу патріарх говорить, як про «щасливу». Він знав і розумів, від чого вони тікають. Від місця, з яким було пов’язано стільки страху, стільки незрозумілого (бо нелюдського!), і тому хотілося кудись виїхати…
Можна було б сказати, що для шестирічного Любомира дитинство закінчилося 1 вересня 1939 року, бо війна й дитинство здаються дорослим несумісними (утім, це не заважає тим самим дорослим розв’язувати нові війни). Але це лише мовна фігура. Дитинство триває, просто пригоди стають небезпечними, а кров, біль, смерть — справжніми, від чого й дитячі страхи набувають геть інших, брутальніших обрисів.
Під час війни ніхто не зайнятий «пошуком себе». Дітей це стосується тією самою мірою, як і дорослих. Усе «знаходиться» само собою. Але якщо в дорослих війна викреслює майбутній час і звужує життя до сьогодення, то в дітей майбутнє навпаки — окреслюється досить чітко.
На запитання про той період, коли діти хочуть стати то льотчиками, то ветеринарами, то водіями трамваю, Любомир Гузар у відповідь лише знизує плечима. Він завжди хотів бути священиком. Це «завжди» звучить аж надто твердо. Жодних сумнівів. Такий вибір міг би здатися дещо дивним, адже хлопчики, як правило, мріють про бойові подвиги й військову кар’єру. З іншого боку, мріяти про щось мирне під час війни досить природно. До того ж, в окопах, як відомо, атеїстів немає, і в підвалі під час бомбардування, мабуть, теж. Але ці міркування стосуються швидше дорослих, які свідомі небезпеки і власної безпорадності. У дитини інший погляд і мотиви. Священство — та сама служба. Тут також «на війні як на війні». Відмінність у тому, що на цю війну не спізнишся, вона не закінчиться раніше, ніж ти сягнеш призовного віку. І тут немає жодних сумнівів щодо поділу на «своїх» і «ворогів», ти точно воюєш на боці Добра й Любові. Утім, у десять років про це можна хіба здогадуватися, відчуваючи невиразний потяг до того, що дозволить упевнено долати страх, іти вперед і чітко бачити вдалині попереду не руїни й смерть, а Світло і Життя.