Цей «діалог із Москвою», точніше статус «перемовника понад бруствером», Ватикан цінує донині попри те, що ці «токсичні стосунки» постійно вимагають жертв. Зокрема Москві давно не давали (і не дають) спокою уніати. Ватикан, на її думку, мав повернути РПЦ її «канонічні володіння» на території Західної України. На практиці це означало, що Апостольська столиця мала визнати законність Львівського псевдособору 1946 року — фактично, скасувати Берестейську унію хоча б для території Радянської України. Наслідком такого рішення мало стати «повернення» греко-католиків до лона «Церкви-Матері» — РПЦ.
Події Берестейської унії 1596 року не були однозначними, але їхнім наслідком стала поява УГКЦ, і, як показала історія, вона виявилася досить життєздатним проектом. Однак Москві зручніше було вважати, що це штучне утворення, задля якого Ватикан «украв» у РПЦ частину її вірних, які тимчасово опинилися за межами її «канонічної території» після розділу України між Російською імперією та Польщею.
Скасувати унію завжди було палким прагненням Москви — і церковної, і світської. І її скасовували щоразу, як дотягувалися руки. У Першу світову, наприклад, коли Галичина на короткий час опинилася під владою Російської імперії, також була спроба «возз’єднати» УГКЦ із РПЦ. Це була така собі генеральна репетиція, яка, тим не менш, мала дуже важкі наслідки як для греко-католиків, так і для православних, що пережили жорстке зіткнення поглядів. У свій наступний прихід СРСР (видозмінена Російська імперія) втілив проект ліквідації УГКЦ, офіційно скасувавши її 1946 року. Так збулася «мрія всього українського народу» про повернення в «лоно православ’я».
Цікаво, що РПЦ своїм відновленням під час Другої світової війни за особистим «благословенням» Сталіна зобов’язана не стільки західним урядам, які не хотіли нібито мати справу з Кремлем через переслідування віруючих, скільки своєму практичному «внутрішньому» застосуванню. Вона давала можливість узяти під контроль власних «катакомбників», а також тих віруючих, які мешкали на нових, ще не інтегрованих територіях, зокрема, українських греко-католиків. РПЦ стала зброєю Кремля, яку використовували для підкорення західних земель — країв вельми релігійних, у яких простий розгром і ліквідація церковного життя спричинили б колосальну протидію, посилили б опір місцевого населення. Тому від примітивних рішень утрималися. Церкви не просто розгромили (деякі уроки історії були-таки засвоєні радянським урядом), їх «підмінили» під акомпанемент пропагандистської тріскотні про «віковічну мрію народу». РПЦ відновлювали найперше задля контролю за віруючими та їхніми умонастроями, і лише в другу чергу для переконування Заходу в «цивілізованості» радянського режиму.
Москва потребувала визнання легітимності свого рішення щодо скасування УГКЦ. У цьому їй відмовляли держави й уряди, що дорікали за будь-якої зручної нагоди за утиски свободи совісті. Визнання з боку Ватикану (хоча б мовчазне!) могло стати козирем проти цих звинувачень.
Ватиканська Ostpolitik відчувала тиск із різних боків — від Москви, від Заходу, який не втомлювався нагадувати не лише Росії, а й Апостольській столиці про страждання братів у Христі в СРСР, від самих греко-католиків. Українська діаспора в західному світі була чималою, і урядам доводилося зважати на її настрої. Доводилося прислухатися й Ватикану. Які б настрої не переважали у Римській курії, УГКЦ мала можливість більш-менш вільно розвиватися за межами України, і Святий престол навіть іноді підтримував і підбадьорював греко-католиків, якщо це не надто шкодило його стосункам із Москвою. Хоч би яким «москвофілом» не вважали папу Павла VI, він час від часу робив реверанси на адресу греко-католиків і навіть пропонував надати УГКЦ статус патріархату — за умови, що цей статус не поширюватиметься на територію України. На таку пропозицію патріарх Йосиф пристати не міг. Греко-католицька церква була українською. «Виключити» Україну з патріархату було б не абсурдом — це було б зрадою батьківщини та її стражденних вірних.
Ostpolitik багатократно відлунювалася і Ватикану, й Україні. Так було, коли УГКЦ виходила з підпілля й повертала своє майно. Ostpolitik стала чи не головним аргументом для тих, хто вимагав «патріархату», убачаючи в ньому унезалежнення від Ватикану з його «віроломством». Ці емоції вирували у 1980-х, фарбуючи в кольори недовіри владик, які поверталися з еміграції, адже вони всі були, на загальну думку, «ватиканісти». Ці емоції живі донині й вибухають щоразу, коли в політичному діалозі Москви та Ватикану трапляється якась подія — тоді майже напевно в українському медіа-середовищі згадують про «папську зраду» та підозру Ватикану в поверненні до Ostpolitik. Це не провокація і не нагнітання — просто рефлекс.