Хоча пригода, заради якої це свячення було здійснене, так і не сталася, майбутній патріарх пережив інше: 19 років суворого випробування вірністю і смиренням, що наділили його специфічним духовним досвідом. За ці 19 років Любомир Гузар, визнаючи за собою єпископський статус, який дав йому патріарх Сліпий, не посягав на єпископську владу, право на яку не визнавав за ним папа римський.
«Ця особиста драма Блаженнішого, подвійна ситуація, у якій він опинився, є ілюстративною. На ній можна вчити і вчитися, — вважає Мирослав Маринович. — Його патріарх висвячує на єпископа, а папа не визнає. Що робити? Є два варіанти поведінки радянської людини: стати на бік патріарха Йосифа і звинувачувати папу, який „не сміє попирати наші права“. Або, навпаки, заявити, що було негідно з боку очільника УГКЦ посягнути в такий спосіб на авторитет папи, і визнати патріарха винним. Багато греко-католицьких єпископів чинили саме так — дорікали патріарху за його дисидентську позицію щодо Ватикану, за непослух понтифікові. Любомир Гузар зумів вийти із ситуації на диво гідно: він не піддав сумніву своє висвячення, не сказав, що це була помилка, але й не противився волі папи, не вимагав визнання. Він зумів не зробити з того конфлікту. Чекав 19 років — 19 років євангельської покори! І коли папа нарешті вирішив визнати це свячення, Блаженніший прийшов до нього з чистою душею».
До моменту, коли папа Іван Павло II визнав цю хіротонію, дожили лише двоє з «нелегальних» єпископів. Обидва на той момент — живі легенди: Любомир Гузар та Іван Хома. 6 квітня 1996 року вони «відновили присягу вірності Апостольській столиці та главі УГКЦ Мирославу Івану кардиналу Любачівському». За цією дещо дивною формулою (адже в їхній вірності та відданості церкві, патріархові та папі годі було сумніватися) крилося офіційне визнання їхнього єпископського сану.
Розділ 6. Ювілей хрещення Русі. Повернення України
Із приходом на Святий престол папи Івана Павла ІІ розстановка сил у Ватикані й політика Апостольської столиці змінилися, і ці зміни безпосередньо торкнулися УГКЦ, як і Східної Європи в цілому. Це було неминуче, оскільки новий папа був поляком і не мав жодних ілюзій щодо Москви, як і прихильності до комуністичних ідей. У СРСР вибір конклаву[14] сприйняли неоднозначно. З одного боку, це був неприємний сюрприз: главою католицької церкви став громадянин соціалістичної країни, який не виявляв бажання співпрацювати з радянськими спецслужбами. З іншого боку, для зовнішньої політики це було на краще, оскільки представляло соцтабір у виграшному світлі: поляк зміг стати папою римським, отже, не так усе погано зі свободою віросповідання у соцкраїнах, як плещуть усілякі «злі язики». Крім того, була надія (або навіть упевненість), що папа Войтила, який із власного досвіду знає про методи радянських спецслужб, буде змушений поводитися обережно та йтиме на компроміси.
Однак Ostpolitik за папи Войтили похитнулася. Незабаром після зведення на Святий престол Іван Павло ІІ особисто взяв участь у свяченні на єпископа отця Мирослава Івана Любачівського. Це, звісно, не було таким скандалом, як свячення трьох владик для України, бо Любачівський належав до американської УГКЦ, а з існуванням УГКЦ в еміграції Москва готова була миритися. Однак той факт, що папа римський особисто бере участь у свяченні єпископа-греко-католика, був визнанням того, що понтифік тримає цю церкву під своєю опікою.
Для папи Івана Павла II Ostpolitik не втрачала актуальності. Як відомо, він мав палке бажання колись-таки відвідати Росію — бажання, яке він так і не здійснив. Задля вірних католицької церкви, що залишалися в СРСР, він був змушений вибудовувати стосунки з радянським режимом. Відповідно, йому, так само як його попередникам, доводилося маневрувати між патріархом Йосифом і Москвою.
14
Конклав (від лат. con claudere — замикати разом) — збори, на яких кардинали-виборці, кожен із яких теоретично має шанси бути обраним, обирають папу римського.