У СРСР відзначення 1000-річчя хрещення Русі проводили з великим розмахом, на державному рівні. Воно дало можливість керівництву країни наочно показати світу, що ні про яке переслідування віруючих мова більше не йде. Внутрішньому споживачеві це святкування продемонструвало нові ідеологічні орієнтири держави. Для РПЦ це був не тільки день народження, але й день ідеологічного торжества. Це святкування можна цілком уважати першим розділом драми про «русский мир».
«1000-ліття хрещення Русі тоді зробили виключно московським святом, — згадує Блаженніший. — Усі основні події відбувалися саме в Москві. Натомість папа Іван Павло II святкував із нами у соборі Святого Петра. Сам папа служив літургію, виголосив для нас гарну проповідь. Це святкування проходило на державному рівні Ватикану, запрошені були посли всіх держав. У той день папа був із нашою церквою, українською. Служба велася українською мовою, у супроводі українського хору. Це було справжнє українське свято. От що було принципово: не те, що це свято було греко-католицьке, а саме українське».
У «московський» контекст нового церковно-політичного союзу греко-католики не вписувалися жодним чином. У процесі переговорів із Ватиканом МП, спостерігаючи, що ситуація на Західній Україні виходить з-під її контролю, пропонував зовсім скасувати унію. Розділити Українську греко-католицьку церкву між Римо-католицькою і Російською православною церквами: ті, кому єдність із Петровим престолом дорожча за східний обряд, переходять у римо-католики, а ті, кому східна літургійна традиція дорожча від Петра — залишаються в РПЦ.
Можна здогадатися, що така програма була абсолютно утопічна й цілком неприйнятна для папи-поляка: Москва пропонувала йому вчинити з греко-католиками так само, як вона свого часу вчинила з Польщею, поділивши її з Габсбургами. Чи то в Москві не розуміли (або не брали до уваги) чужі травми і рани, чи то, навпаки, їм здавалося, що дружити з поляком проти України — це дуже природно, з огляду на труднощі у взаєминах між цими народами.
Папа не міг пристати на таку пропозицію. Але навіть якби він (теоретично) з цим погодився — відмовився б від унії, відкликав підписи тощо — «скасувати» УГКЦ було не в його силах і не в його компетенції. Греко-католицька церква в Західній Україні існувала й не потребувала для того формальних дозволів. До 1988 року безліч парафій Галичини вже оголосили про відновлення греко-католицької церкви у єдності зі Святим престолом.
«У 1987 році греко-католики (єпископи, священики та миряни) видали заяву: ми існуємо, не заперечуйте нас, — пригадує Блаженніший. — Це були останні роки СРСР. Однак і тоді це не далося легко. Про ці кілька років можна писати багатотомні книжки, день за днем, бо все змінювалося часом щогодини. Одного дня все спокійно, а наступного — у Кремля змінився настрій, і священиків раптом починали ловити, бити, когось, здається, навіть спалили. Ще через день — знову все спокійно, усі доброзичливі й нічого не мають проти греко-католиків. Такий був час».
Зрештою радянське керівництво поступилося під тиском Заходу й реального стану справ. УГКЦ повернулася в легальне поле, але до останнього Москва та її емісари у Києві і Львові докладали колосальних зусиль, аби цього не сталося. Принаймні 1000-ліття хрещення Русі мало бути святом виключно Московської церкви.
Як це часто буває, спроба закрити клапан на казані, що кипить, призвела до вибуху. Системі, що відмовляла їм у праві на існування, греко-католики відповіли не просто святкуванням 1000-річчя хрещення Русі у своїх історичних святинях — Грушеві та Зарваниці. Ці збори набули відтінку акцій громадянського опору. Святкові служби пройшли по всій Галичині — в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській областях. Люди збиралися навколо своїх церков, і богослужіння часто перетікали в мітинги, які об’єднували віруючих із активістами антикомуністичного та національно-визвольного руху.
Цей релігійно-політичний пафос видавався цілком природним для українських греко-католиків — і в Україні, і поза її межами. Національно-визвольний рух укотре виявив міцний зв’язок із розбудовою української церкви. Вітаючи повернення патріарха УГКЦ на батьківщину, В’ячеслав Чорновіл відверто назвав цю подію результатом «боротьби нашого народу за свободу», «національним відродженням України», «змаганням за демократію та самостійність Української держави», а також підкреслив, що тільки цій політичній боротьбі УГКЦ завдячує виходу з підпілля. У такий спосіб Чорновіл ніби підводив до думки про певний борг, який церква має перед тими силами (насамперед політичними), які її «звільнили».