Попри певну тенденційність подібних заяв, тоді вони не різали вуха. Долі підпільної церкви й гнаного українства були переплетені міцно самим фактом спільного переслідування. Вони допомагали одне одному вижити, тому в час перших перемог нікому не спадало на думку з’ясовувати, чий внесок «первинний», хто кому «зобов’язаний» і чи цей союз направду природний і непорушний.
«Тоді, наприкінці 1980-х, люди багато чого розуміли спрощено, — пояснює учасник і очевидець тих подій Мирослав Маринович. — Колись, мовляв, було все чудово, золота доба, а тепер усе погано — отже, треба повертатися. Але такий рух назад видавався не поверненням до євангельського почуття, на якому насправді наполягав Шептицький, це трактувалося як повернення до національних ідей. Так звичайно мислили представники нововідрождених націоналістичних партій. Церква, на їхню думку, мала стати інструментом просування ідеології — але тоді це буде така сама інструменталізація церкви, яку ми наразі спостерігаємо у Московському патріархаті. Церква мусить думати про себе, як про містичне Тіло Христа. У неї євангельська природа, а не ідеологічна».
Утім політизація церковного життя була тільки однією з особливостей релігійного відродження переломного пізньорадянського періоду. Радянське керівництво не помилилося у виборі «ідеологічного партнера» — на якийсь час церква дійсно стала неймовірно популярною. Відчуття ідеологічної вичерпаності, відсутність будь-яких чітких настанов, істин, чогось, що надає життю якщо не сенс, то хоча б орієнтири — усе це спонукало до духовного пошуку. Такий пошук був інтуїтивним, у ньому не було усвідомленої фігури Христа, лише відчуття власної розгубленості. Віруючі (або в даному випадку швидше ті, хто шукав віри) розходилися «своїми» церквами, знаходячи кожен собі те, що найбільше задовольняло критерії індивідуального пошуку. «Коріння», «витоки», «наші традиції» — природний запит для тих, хто шукав «своє», давно затерте політикою радянського «перемішування» у «єдиний народ».
Повернення до релігії також знаменував «відкат» розчарованих у соціальному прогресі назад, до консерватизму. Саме так, назад — у часи, які передували «великому соціальному експерименту». Абсолютна більшість «релігійних шукачів» так чи інакше орієнтувалися на консервативні світоглядні моделі, а вже вибір конкретної моделі залежав від людини — її освітнього рівня, базових уявлень про релігію та церковне життя і особливостей характеру. Пошуки були переважно інтуїтивними, а знахідки — ілюзорними. Можливо, через те, що шукати «своє» доводилося в умовах украй розпливчатої самоідентифікації.
Ці перші пошуки були великою мірою негативними — ішли «від зворотного», ідентифікуючи найперше «чуже», а не «своє». Це дається взнаки дотепер. Радянська людина не звикла мати справу з чистою ідеєю, вона ніколи не вміла відділити ідею від людини, яка її сповідує. Чудовий християнський принцип «любити людину, ненавидіти гріх» дотепер не усвідомлений пострадянськими людьми остаточно. Радянська репресивна система добре навчила нас, що хибна ідея і взагалі будь-яка помилка є гріхом, який людина мусить спокутувати, у тому числі ціною власного життя. Боротися з «поганими» ідеями можна тільки шляхом репресій стосовно їхніх носіїв. Відповідно «боротися з ідеями» або навіть за ідеї можна було тільки ворогуючи з людьми, які їх сповідують. Це був єдиний відомий радянській людині спосіб відстоювати власну ідею — доводити її істинність шляхом заперечення ідей іншого і, відповідно, самого іншого. У цій світоглядній системі інший завжди поставав як ворог.
Усе це відбивало один простий, базовий страх радянської людини — страх перед іншим. Ідеї були приводом — нехай і вагомим, причиною ж лишався страх, якого тоді в людях було не просто багато, він надзвичайно актуалізувався на тлі суспільних перетворень. Хворобливі церковні розділення в той період були проявом, симптомом загального страху, спричиненого загроженою самоідентифікацією та загальними деформаціями особистості радянської людини. Кожному здавалося, що він «відвойовує» себе і свої істини, від чого війна в умах не припинялася ані на мить, і церковне питання, щільно пов’язане з ідентифікацією, було дуже популярним полем бою.