Багато «шукачів» приходили до церкви, приваблені догматизмом та послухом, такі люди звели свою християнську практику і навіть саму віру до сліпоти й безвілля, до завченої реакції на сакральні сигнали. Нерідко священнослужителі самі заохочували такий «послух», що заперечував будь-яку свободу волі та самостійного думання — із безвольними людьми, які не ставлять зайвих запитань, простіше працювати не тільки державі, але й церкві. А в безвольному послуху радянські люди не мали собі рівних. Багатьом із них така «релігійна пропозиція» видавалася вкрай привабливою — навзамін «товаришу начальнику» в сірому піджаку вони знайшли «товариша начальника» у рясі. Підміна християнської релігії комуністичною квазірелігією, до якої вдалися радянські керівники ще на світанку історії Країни Рад, спрацювала «у зворотний бік».
Утім, усе це переважно стосується РПЦ — церкви, яка увібрала в себе усіх мимовільних «безбатченків», шукачів чи то «коріння», чи то просто «куди голову прихилити». У церквах питомо українських (переважно в автокефальних конфесіях, але також в УГКЦ) була ще одна, у чомусь протилежна тенденція. Тут від початку не було надто великих проблем із самовизначенням, оскільки релігійна ідентифікація була міцно переплетена з національною. Тут були досить чіткі уявлення про те, що таке «своя церква». Наша церква виявляла одну рису українського характеру, яка докорінно відрізняє українців від росіян — схильність до свавілля, яка в найкращі моменти нашої історії виявляє в нас природних демократів. У житті українських церков бували й кращі, і гірші прояви цієї національної риси. Бунтівний дух був духом звільнення — виходу з непритаманної українцям традиції «російського православ’я», виходу з підпілля для греко-католиків. Але далі починалися проблеми: у всіх підпільних церквах позиції мирян та почасти кліру[15] виявлялися дуже сильними, бо саме вони зберігали свої церкви у ворожому середовищі в період гонінь. Це призводило до ускладнень, коли наспів час «збирати каміння» — відбудовувати нормальні ієрархічні відносини й гуртуватися навколо своєї ієрархії задля подальшого розвитку церкви. РПЦ і УГКЦ у пізньорадянському періоді є двома протилежностями: РПЦ була структурою, у яку нові вірні приходили, готові вчитися й слухати, УГКЦ була церквою майже без структури, натомість у неї були віддані та свідомі вірні. У РПЦ авторитет священнослужителя був зазвичай майже незаперечний. В УГКЦ священнослужителю доводилося зважати на бажання та настрої пастви або готуватися до серйозного бою, результат якого важко прогнозувати.
Одного разу Любомир Гузар — тоді, здається, ще єпископ-помічник — зізнався під час розмови, що йому симпатично дещо з того, що відбувається в РПЦ і УПЦ МП. Це видавалося дивним, бо в УГКЦ на той час згуртувалася паства, яка регулярно ходила до храму. Тут були священнослужителі з доброю освітою, майже не було вірних, які б не знали основ катехізису. Нарешті тут був зв’язок із широким світом через приналежність до глобальної католицької церкви. У РПЦ було доволі багато «стихійних» вірних, які не до кінця розуміли, навіщо прийшли, які шукали незрозуміло чого, не знали, як поставити свічку, як зодягнутися й куди подіти руки. В УГКЦ такі теж були, але в меншості. Більшість вірних не мали проблем із тим, у який кут хреститися, коли саме стати на коліна і як підійти до причастя. На цьому тлі слова майбутнього патріарха здавалися мало не старечим бурчанням. «Ну то й що з того, що вони це знають? — запитав Любомир Гузар, як на себе, аж надто різко. — Так, вони вміють стати й руки побожно скласти. А навіщо вони прийшли? Чого шукають? А нічого вони не шукають! То чого прийшли, як не шукають?..» Блаженніший знав, що церква може запропонувати вірним щось більше, але в той момент для багатьох греко-католиків був важливий сам факт, що вони можуть, не криючись, приходити «на своє» і робити там те, що вважають за правильне. Вони не шукали, це чиста правда, бо вже знайшли те, за що боролися. Принаймні, так їм здавалося.
Дух пошуку, із яким люди йшли до церкви, — ось чого не вистачало (і, боюся, досі не вистачає) Блаженнішому у власній церкві. Про радянського інтелігента-безбатченка можна сказати багато прикрого, але в чому йому не відмовиш — це у вірі в духовність і святість. Часом смішній і навіть дурнуватій, яка постійно, з епохи в епоху, стає матеріалом для маніпуляцій. Але сам наївний порив до світла у цих людях підкуповує. Радянська інтелігенція масово прибивалася до церкви в пошуках цієї напівміфічної «духовності». Спочатку захоплена соціальним експериментом, а потім приголомшена його результатами, інтелігенція в пізньорадянський період потягнулася до храму в романтичному пошуку «третього шляху», у якому західний гуманістичний ідеал перемагає східне нехтування особистістю, а західна корисливість поступається східній духовності.
15
Клір (грец. жереб) — узагальнена назва священнослужителів у християнській церкві, на відміну від мирян.