Роман інтелігенції з РПЦ вийшов досить коротким і навіть подекуди трагічним — він, в основному, закінчився з убивством отця Олександра Меня 1990 року. Працювати з тими, хто прийшов шукати не ідеалів, а готових рецептів, виявилося і простіше, і вигідніше — хоча б тому, що запит на рецепти був масовішим. Однак цей короткий роман інтелігенції із православ’ям показав, що таке можливо. Розмови з Гузаром досить часто завертають на цю стежину: церква потребує не просто інтелектуалів, добре освічених людей, але інтелігенції — людей, яким не чужий духовний пошук.
Утім, у РПЦ було ще дещо, що не могло не подобатися владиці Гузарові. Тут зберігався ідеал послуху, яким часто нехтували в українських церквах, особливо в греко-католицькій. Уявлення про розбудову «своєї» церкви у мирян, які її відстояли в запеклій і часом небезпечній боротьбі, нерідко не збігалися з баченням священнослужителів. В УГКЦ усе погіршувалося ще й тим, що серед єпископів у керівництві церкви було чимало людей, які приїхали з-за кордону «на все готове». Бунтівний дух усамостійнення проявлявся по-різному: він мобілізував вірних на захист їхніх релігійних прав, і він же штовхав їх на акти непокори церковній владі, яка призначала «не того» священика або вичищала з церковної практики якусь місцеву традицію, що не збігалася із християнським вченням. І якщо доктрину послуху в РПЦ з міркувань «зручності» доводили до крайності («благословіть чхнути»), то в українських церквах нерідко виникала прямо протилежна проблема — відмова підкорятися церковній владі аж до насильства над священиками, непоминання владик, відпадіння в розкол і виникнення по селах оригінальних деномінацій — «антикефальних», «козацьких» та подібних, без указівки не тільки на патріархат, але навіть на єпархіальний центр.
У пізньорадянської та пострадянської релігійності — як російської, так і української — була маса цікавих девіацій, які заслуговують на пильну увагу дослідників. Обрядовірство, крайня потреба у «дивах», індивідуальна відданість харизматичному батюшці чи владиці та велика кількість інших проявів травмованої релігійності, яка тривалий час витіснялася в далекі куточки свідомості й соціального життя. Актуальність такого дослідження (не для історії, а для сьогодення) важко переоцінити: безліч подібних процесів відбувається й тепер у секулярному світі, який із дивовижною послідовністю наступає на «радянські граблі».
Верховний архієпископ УГКЦ Мирослав Іван Любачівський переїхав до Львова і переніс туди свою патріаршу кафедру в березні 1991 року, за кілька місяців до проголошення Акта про незалежність України. 30 березня 1991 року відбулося перше архієрейське богослужіння у соборі святого Юра. Цей день вважається датою остаточного виходу УГКЦ із підпілля. Що б не думали про це в Москві, папа римський прислав своє привітання патріарху УГКЦ, де відзначив «героїчні свідчення віри», вірність Петровій столиці тисяч і тисяч віруючих, а також привітав «воскресіння церкви в Україні».
Греко-католицька еміграція потягнулася на батьківщину. І тут зі своїх спокійних гетто у вільних світах вони потрапляли в жерло соціально-політичного вулкана. СРСР розсипався просто під ногами. Тих, хто повертався, рідна земля зустрічала, звісно, квітами, а ще й недовірою, яка часом переходила у роздратування і навіть ворожість. Тут вирувало море проблем — політичних, церковних, побутових, культурних. Але що було, напевно, найскладнішим — це море людських драм. Здавалося, що саме в цей момент, саме для цього акту історичної драми на авансцену вивели найменш відповідну людину. Борсатися у політичних скандалах, вибудовувати відносини між «підпільною» та «емігрантською» частинами церкви, а також між Ватиканом і роздратованими його політикою «материковими» вірними випало людині, яка не була ані політиком, ані адміністратором, ані бійцем — Мирославу Івану кардиналу Любачівському.
Він був обраний — чи фактично став главою УГКЦ 1984 року, після смерті патріарха Йосифа; той зовсім трохи не дожив до свободи своєї країни і своєї церкви.