«Це був культурний конфлікт, — згадує Мирослав Маринович. — Із приїздом закордонних владик УГКЦ постало питання: якою мірою вони є авторитетні для місцевого населення? Несприйняття їх місцевими було мотивоване. Коли працювала чотиристороння комісія, що намагалася розв’язати греко-католицьке питання й питання храмів, які греко-католицькі громади забирали, виходячи з РПЦ, ці протиріччя висвітилися дуже яскраво. Було видно, що діаспорна частина поділяє точку зору Ватикану: треба якось усе залагодити мирно, мають греко-католики щось втратити — нехай, така доля, така реальність… А місцеві вважали, що навіть Ватикан не має права диктувати, що їм робити зі своїм майном. Наразі я абстрагуюся від оцінок щодо того, за ким правда — лише констатую наявність такого внутрішнього конфлікту. Місцеві часто вбачали у моделях, які ефективно діяли на Заході, несправедливість щодо себе. Адже вони добре пам’ятали про те, хто постраждав від комуністичної влади. Чому інтересами громади, яка з такими труднощами, жертовністю вистояла, знову готові поступитися? Чому вона має бути керована тими, хто жив нормальним, вільним життям, не страждав? У тому була очевидна несправедливість з точки зору місцевих. А з точки зору діаспори це видавалося також неправильним: вони бачили людей, які відкидають розумні обґрунтування і діють відповідно до своїх травм. Діаспора знала, як треба діяти, бо бачила, як живе світ, краще розумілася на ситуації у Ватикані, мала добру освіту. Вони бачили той широкий контекст подій, які люди тут не могли побачити — хоча б через власну травмованість. Ми тут були щирі, домагалися справедливості — але спосіб, у який ми це робили, був цілком неприйнятний для Заходу».
Градус недовіри зашкалював не тільки у стосунках між «діаспорними» й «материковими» греко-католиками. Лінії конфліктів проходили просто по людях. Кожна парафія, кожен храм «ділився». У кожному без винятку храмі з часом ребром ставало питання: від сьогоднішнього дня ми греко-католики, і якщо ви, панотче, не згодні, віддавайте ключі. Кожен другий храм, траплялося, не відкривався в неділю або на свято, бо священик не міг зробити вибір. У кожному храмі доходило до скандалів, іноді й до бійок. Лінії конфесійного розлому проходили не лише по церковних парафіях, вони «розколювали» цілий світ: сільські громади, друзів, навіть сім’ї. Усе це відбувалося в атмосфері тимчасової — як здавалося багатьом — «відлиги», яка рано чи пізно закінчиться, і за все доведеться розплачуватися. Ця сторінка церковної історії творилася в атмосфері нервового зриву: ніхто не знав, чи надовго вистачить повітря свободи, і так поспішали надихатися ним, що аж захлиналися.
У Західній Україні церковна ситуація ускладнювалася через протистояння не лише з РПЦ, яка не хотіла відступати, а й з українськими автокефальними рухами, які так само «тіснили» РПЦ і претендували на свою частину пастви і майна. Українська автокефальна православна церква теж виходила з підпілля — і разом із поверненням до активного життя цих двох національних церков неминуче воскресали протиріччя й образи, які накопичувалися століттями, прокладаючи глибокий вододіл між православними українцями й українськими католиками.
У стані греко-католиків неприйняття православних було пов’язано з травмою Львівського псевдособору й московською пропагандою, яка взагалі відмовляла їм у праві на існування. Православ’я так чи інакше асоціювалося з москвофілією, що було, звісно, міфом, але від того не ставало легше. Вихід УГКЦ із підпілля в греко-католицькому середовищі часто сприймали навіть як реванш у протистоянні з православними — для них «автокефали» йшли вкупі з «московськими попами».
«Я був у Дрогобичі, коли вперше приїхав Любачівський, — згадує очевидець тих подій Мирослав Маринович. — Це саме був час, коли греко-католики бурхливо реагували на той літургійний момент, коли лунає слово „православні“ („…і всіх вас, православних християн“). Я пригадую, як Любачівський зі своїм почтом іде до храму. На порозі його раптом перехоплюють якісь люди. Перегороджують вхід. Патріарх зупиняється, а тоді вони йому кажуть у досить грубому, ультимативному тоні: „Не хочемо, аби в наших літургіях згадували про православних! Ми не православні — ми греко-католики!“ Ніхто з цих людей не знає нічого про літургіку, історію церкви, не має елементарного поняття, про що йдеться, адже всі ми „православні“ так само, як і „католицькі“, „кафолічні“), бо коли ця термінологія встановлювалася, не було поділу на православних і католиків у сьогоднішньому сенсі цих слів. Тим більше не було — і не могло бути! — жодних протиставлень одних іншим. Це суто політичні поняття і розділення, які стали такими визначальними тільки тут, у нас. А як було Любачівському за одну секунду все людям пояснити?»