Непорозуміння, які накопичувалися століттями між греко-католиками та православними на західноукраїнських землях, — усі старі порахунки, образи, підбурювані з різних політичних боків, — пригадалися та відродилися, зважаючи, зокрема, на те, що до УГКЦ ішли ті вірні, які могли б укріпити автокефальні церкви на Галичині. Ще одним ускладненням стало те, що в автокефальних православних церквах тепер були люди, які перейшли з РПЦ, а свого часу доклалися до переслідувань греко-католиків. Зокрема, такою людиною був колишній митрополит Київський і Галицький РПЦ, колишній екзарх України, патріарх УПЦ КП Філарет (Денисенко) (на своїй «попередній посаді» він був провідником московської політики проти уніатів). Утім, добрих почуттів до уніатів традиційно не мали й представники УАПЦ. Зокрема патріарх Димитрій Ярема писав: «…Унія була створена обманом народу й тому не принесла добра українському народові. Уся історія нашого народу була спотворена через унію».
На певний час автокефальний рух та рух за відродження УГКЦ опинилися по різні боки барикад і доволі довго лишалися недружніми один до одного. «Драматизм стосунків між поділеними церквами київської традиції завжди зростав через втручання позацерковних чинників, зокрема зарубіжних, — підкреслює свідок тих подій архієпископ Харківський та Полтавський УАПЦ Ігор Ісіченко. — Так було й у XVIII столітті, коли Москва інспірувала антикатолицький рух на Правобережжі та проголосила себе захисницею православної меншини в Речі Посполитій. Наприкінці ХХ століття ситуація до певної міри повторилася. Автокефальний рух у Галичині намагалися використати з власною метою і та ж таки Москва, котра змінила атеїстичну риторику на псеводоправославну, і посткомуністичний київський режим, активно спекулюючи гаслом „Єдиної помісної церкви“».
Відомо, що перед падінням СССР спецслужби, готуючись до легалізації УГКЦ, намагалися урухомити сценарій локальної, галицької автокефалії, котра б мала поєднати приховано пов’язані з Московським патріархатом патріотичні православні парафії та очолювану митрополитом Володимиром Стернюком катакомбну греко-католицьку спільноту. Отців Володимира Ярему й Івана Пашулю направляв митрополит РПЦ Никодим Руснак для перемовин із главою підпільної УГКЦ із пропозицією очолити автокефальну церкву й зректися послуху римському архієреєві. Цей проект не реалізувався через тверду позицію київського митрополита Володимира. Але ідеї каґебістського проекту впроваджувалися через інших осіб, і це фатально позначилося на розвитку УАПЦ в Галичині.
Отець Володимир Ярема (згодом патріарх Димитрій) був далекий від церковно-сепаратистських ідей. Навпаки, він жив мрією про відновлення давньої Київської митрополії як цілості, а коли говорив про «козацьку церкву», на його очі наверталися сльози. Хоча він був хрещеним греко-католиком і виховувався в традиціоналістичній атмосфері міжвоєнного Надсяння, польсько-український конфлікт, знищивши його малу батьківщину, багато в чому визначив і його ставлення до католицької церкви, тим більше, очоленої поляком Іваном Павлом ІІ. Принагідно зауважу, що, за моїми спостереженнями, у західноукраїнських областях найпалкішими прихильниками УАПЦ зазвичай виявляли себе переселенці з Лемківщини, Надсяння й Холмщини, для яких церковний вибір забарвлювався національною драмою.
Однак у патріарха Димитрія було надзвичайно тепле, шанобливе ставлення до владики Любомира Гузара. Тут уже вступали в дію не церковно-політичні переконання чи очевидна культурна близькість, а набагато важливіший, справді фундаментальний чинник — віра. Людина безсумнівної особистої побожності, патріарх Димитрій відчував і цінував у владиці Любомирові людину віри. До того ж, їх ріднило й надзвичайно чуйне, а разом із тим відповідальне ставлення до київської літургійної традиції. Певна річ, що особи, не наділені ані даром віри, ні високою особистою культурою, цього сентименту не мали. Таких осіб, на жаль, не бракувало в колах галицького кліру.