Розділ 7. Удома. Удома?..
Розповідаючи про своє повернення до України, Любомир Гузар говорить, що вперше усвідомив себе вдома, коли поїзд зупинили у Славському. «Ми перетнули кордон у Чопі, і я незабаром задрімав, — згадує Блаженніший. — І раптом прокидаюся — Славське!» Те саме містечко біля Сколе, із якого майже півстоліття тому він хлопчиськом тікав зі своєю сім’єю в глупу ніч. Можливо, такий ностальгічний момент виникає у розмові не стільки через свою символічність, скільки через те, що це була дійсно світла, щемлива мить зустрічі з колись утраченою батьківщиною, ще не затьмарена відкриттями, які чатували попереду. Зрештою, повернутися в дитинство неможливо, але це не було й поверненням в омріяну обітовану Україну, бо тут досі перебував і не хотів відступати Радянський Союз.
«Це була цілком інша країна, як та, із якої я поїхав, — пригадує Блаженніший. — У мене було дуже прикре враження: люди пригнічені, ніхто не усміхається. Я ж приїхав з Італії — країни, де бурлить життя, де люди дуже відкриті. А тут усе цілком інше, до мене ніхто навіть говорити не хоче. І суто візуальне враження теж було гнітюче. Колосальне занедбання. Знаєте, я їхав зі Львова дитиною і пам’ятав вітрини крамниць. Яка там була краса, у тих вітринах!.. А тут побачив, як воно стало… Але головне було в людях. У дрібницях навіть — знаєте, дрібниці завжди кидаються у вічі першими. От заходжу я до магазину, наприклад. Я в Америці жив довший час, а там, коли ви заходите в магазин, до вас відразу хтось підходить, питає, чим допомогти. А тут сидять продавчині і говорять між собою, ніби мене нема. Потім звертається одна так зверхньо, із роздратуванням, ніби я тут прийшов для того виключно, аби заважати їй спілкуватися. Це мене вражало. А ще й проблема мови! Я часом не міг самостійно купити у крамниці те, що потребував, бо мене не розуміли. І я багато чого не розумів, наприклад, як купувати квиток на потяг зі Львова до Києва. У Європі чи в Америці приходиш до каси, купуєш і йдеш собі до свого вагона. А тут так не є — квиток треба „дістати“! І то нелегка справа, треба мати відповідних людей серед знайомих. Цілковито інший світ. Але головною проблемою було спілкування. Люди навіть між собою спілкувалися якось неохоче, а тут я, цілком чужа людина. У мене в Україні не було друзів, і це було найважче. Я нікого не знав. Мене ніхто нікуди не запрошував. Поговорити, піти кудись разом, поспілкуватися — такі прості, звичайні речі були мені тут недоступні».
Уперше Любомир Гузар приїхав в Україну 1990 року. Не у «церковних» справах, а як гість Товариства української мови. Остаточно переїхав 1993-го, перенісши монастир святого Теодора Студита з передмість Рима на Тернопільщину, у село Колодіївка. Після смерті патріарха Йосифа Любомир Гузар не брав активної участі в управлінні церквою, але під його опікою лишався молодий орден Теодора Студита, якому треба було дати нове життя в Україні.
Яким би нелегким не видавалося це повернення, якими болісними не були зіткнення з пострадянською реальністю — це те, до чого Любомир Гузар готувався, і те, до чого його готували. Усе, що відбувалося до цього, виявилося свого роду прологом до головної справи його життя — повернення церкви в Україну й повернення Україні її суті, її душі. «В еміграції ти завжди залишаєшся чужим», — каже Блаженніший, пояснюючи своє прагнення повернутися до рідного краю. У цих словах — принцип і вибір. Емігрант, особливо той, який переїхав у юному віці, зазвичай легко входить у нове життя і приймає його, тим паче в «країні емігрантів». Священнослужитель католицької церкви завжди «свій» і в Римі, і де завгодно, у будь-якій точці римського світу, що охоплює мало не всю земну кулю. Але Гузар уперто зберігав у собі українця й католика східного обряду, підтримував хоча б тоненьку ниточку між своїм «я» і кожною ситуативною «батьківщиною». Можливо, це було наслідком виховання у діаспорі, у «залишку Ізраїлевім» із його травмами і впевненістю у власній вибраності, але навряд чи виключно це. За власним визнанням Блаженнішого, він належав хоча б частково до того покоління, для якого з огляду на вік вигнання не було глибоким особистим стражданням. Він приїхав до США вже дорослим, але Україну покинув ще дитиною. Його американські приятелі-ровесники — американці вже не в першому поколінні — із задоволенням співали українські пісні й відвідували танцювальні гуртки, але вони не сприймали Україну як Місію. Саме тому вони не розуміли патріарха Йосифа — людину, яка пережила власну трагедію як частину загальної трагедії України і її церкви, людину, чиї слова були адресовані найперше до таких самих вигнанців. Звичайно, і вигнання, і специфіка сімейного виховання (родина для Гузара мала величезне значення) підтримували в майбутньому патріархові місіонерське почуття стосовно України. Але зрештою це був особистий вибір — не стільки «місця служби», скільки «місця пристрасті», як у лицаря, який не вільний вибирати, чинити йому подвиги чи ні, але може обрати даму, якій він їх присвятить. Бажання й готовність служити сформувалися в майбутньому патріархові ще до вигнання — це було покликання, у якому він не сумнівався ще з дитинства. Проте доля внесла корективи у вибір «дами»: служіння Блаженнішого в будь-якій точці планети, у будь-яких умовах було служінням Богу, але присвячувалося воно його церкві і, в кінцевому підсумку, Україні.