Сім’я Гузарів ненадовго затрималася у Відні, де у батька, Ярослава Гузара, збереглися знайомства ще з часів навчання. Але незабаром довелося втікати далі: наближалася радянська армія. Тут Гузарам знову пощастило: тільки-но вони виїхали далі на Захід, назустріч американським силам, табори для переміщених осіб обнесли огорожею, дороги перекрили. Біженці мали залишатися на місцях і чекати милості переможця.
Більшу частину життя біженцями сім’я Гузарів провела в таборах для переміщених осіб неподалік від Зальцбурга. Тут було багато скитальників із різних частин України, і це стало першою можливістю для майбутнього патріарха переконатися в тому, який різний наш народ.
Люди є люди, вони скрізь намагаються налагодити «нормальне життя», навіть у геть несприятливих для цього умовах. Українські біженці не стали винятком: вони знаходили спосіб виховувати своїх дітей і в таборах. Школу відкрили в табірному бараку. Це була та сама «українська гімназія», яку Гузар, за офіційною біографією, закінчив у Зальцбурзі. Грубо збиті столи і лавки, зошит і олівець — розкіш і рідкість, а от викладачі — як на підбір, бо серед біженців «від совітів» чи колишніх в’язнів німецьких таборів було чимало освічених людей, навіть університетська професура. Австрійська влада не визнавала цієї «гімназії». Зате — і це виявилося важливішим — її атестат визнали в США.
Одним з основних завдань у великих таборах для переміщених осіб було дотримання дисципліни. Біженці — це завжди проблема для влади, тому вона користувалася будь-якою нагодою, щоб якщо не позбутися їх остаточно, то хоча б «притиснути» незваних гостей. В українських таборах ситуацію рятувало те, що серед біженців було, по-перше, чимало інтелігентних людей, що мали уявлення про норми поведінки і внутрішню дисципліну, а по-друге, людей, не чужих місцевому укладу, які не мали мовного бар’єру (адже багато хто з них народився ще в Австро-Угорській імперії). Можливо, ця обставина вплинула на взаємну лояльність українських біженців та місцевих мешканців. Неабияку роль відіграло й те, що серед біженців було чимало військових (УПА, «дівізійники», українські вояки вермахту), на яких трималася дисципліна і в таборах, і пізніше у місцях постійних поселень. Переважно ці люди брали на себе організацію дозвілля найбільш «проблемної» частини населення — підлітків. Тут діяли Пласт і Спілка української молоді (СУМ), організовувалися молодіжні табори та походи. Умови життя були, м’яко кажучи, спартанські, але хто в перші повоєнні роки міг похвалитися розкішшю й комфортом? Життя у своїй простоті й невибагливості доводило, що людині багато не треба. Головне для щастя — уміння радіти тому, що є, помножене на знання про те, як миттєво все можна втратити.
Любомир Гузар вчився у табірній «гімназії», брав активну участь у різних заходах, організованих для дозвілля української молоді, але мав одну відмінність від однолітків: навіть у хиткому статусі «переміщеної особи» він абсолютно точно знав, чого хоче, і не сумнівався ані у своєму виборі, ані у майбутньому. Він хотів стати священиком.
Відразу після приїзду до Австрії 1944 року Любомир Гузар написав листа до української семінарії в США про своє бажання навчатися там. І, як не дивно, отримав відповідь, скоріше ввічливу, ніж обнадійливу: отець-ректор писав, що готовий поговорити з ним, коли Любомиру вдасться переселитися до США.
Коли вдасться!.. Це звучало занадто оптимістично. Перспектива переїзду здавалася примарною. Програмою-мінімум для сім’ї Гузарів було уникнути повернення на батьківщину. Повоєнна Австрія зовсім не текла молоком і медом, а біженців тут перебувало дуже багато — набагато більше, ніж країна могла асимілювати, і австрійська влада охоче позбувалася мігрантів правдами й неправдами. Гузар згадує про те, яким уважним доводилося бути, щоби випадково не потрапити «не в той потяг»: біженців іноді обманом заманювали в ешелони, що йшли на радянську територію.
Не надто поспішали приймати до себе переселенців й інші європейські країни, також розорені війною. Невеликі квоти відкривали для людей певних спеціальностей і європейські держави, і Новий Світ, але в родині Гузарів, на жаль, не було представників потрібних професій.
Зрештою, Ярославу Гузару вдалося роздобути запрошення до США від свого старого знайомого, який чесно попереджав, що більше нічим допомогти не зможе, бо зробив уже близько трьохсот таких запрошень. Але досить було і цього. Запрошення стало путівкою за океан, зеленим світлом на останній дистанції втечі.