Намагання українців зберегти себе не було для Америки таким уже екзотичним — так чинили й інші емігранти, що підтримували зв’язки відповідно до національного походження. Хіба от в українців по Другій світовій це виходило дещо надривно, адже обставини їхнього переїзду були доволі драматичні. Америка тих часів була схожа на справжній Вавилон, у якому вже відбувалося змішання мов. Країна емігрантів не вимагала від своїх нових мешканців відмовлятися від власної ідентичності, але в той же час вони мали поєднувати своє (якщо зуміють) зі спільною американською ідеєю, закладеною та проповідуваною Батьками-Засновниками. Згідно з ідеологічною доктриною «плавильного тигля», емігранти будь-якої етнічної приналежності творили єдину американську націю. Їхня ідентичність — національна, мовна, релігійна — поважалася, але лишалася чимось другорядним порівняно з тим, що всі вони відтепер американці. У прагненні створити єдину американську націю США не дуже відрізнялися від СРСР з його ідеєю «радянської нації», от, правда, методи були цілком відмінні. Американська політика безпосередньо не спрямувалася на асиміляцію — принаймні, насильства над особистістю та її правами годі було шукати. Але асиміляція відбувалася сама собою, якщо людина не робила свідомих дій, аби протистояти втраті себе.
Для більшості мігрантів намагання триматися разом було почасти фольклорним, почасти діловим: їм подобалося співати народних пісень, відчуваючи свою «інакшість», вони підтримували одне одного «як браття». З часом така сама атмосфера запанувала й в українських осередках. Але нові емігранти шукали не лише можливості зібратися й поспівати, вони намагалися відтворити навколо себе світ, який утратили, який був би для них рідним острівцем в океані чужого. Рятівним шматочком простору, де все є так, як має бути. Ці люди, як ніхто інший, трималися за своє розуміння того, «як має бути», яке давало відчуття правильності власного життя. Зрештою, цілком можливо, що саме це їх і рятувало. Вони, як колись у таборах для переміщених осіб, трималися купи, визначаючи «свого» за мовою та релігійними переконаннями. Ці люди відтворювали у своїх громадах Україну такою, якої їм хотілося і, можливо, якої не було насправді ніколи й ніде. Але головне те, що на той момент вони цілком мали рацію: України більше не було. Власне, українці перетворилися на «народ у розсіянні», і з усіх прибулих до Америки до кінця це усвідомлювали тільки емігранти третьої хвилі.
Із тим, що українці виявилися «народом у розсіянні», позбавленим власної землі, пов’язаний специфічний пафос обожнення України. Політизація церковного життя і спричинені тим конфлікти почалися ще за другої хвилі еміграції. Проте лише після утвердження СРСР на теренах України ця тенденція сягнула розцвіту. Звідси ми маємо дещо дивні для християнства лозунги про «народ-мученик», «українську Голгофу», «Воскрес Христос — воскресне Україна». Усе це поза українським історичним контекстом видається майже язичництвом або принаймні анахронізмом, адже більшість європейських націй «відхворіли» на це ще в ХІХ столітті. Але тут аналогія з поляками, сербами чи мадярами помітно кульгає, оскільки ми маємо справу не так із риторикою націоналізму, як із риторикою народу в розсіянні. Люди, що втратили свій «Град Земний», знаходять його відблиск у сяянні «Града Небесного».
Українці асоціюють свою націю з Богом у своєрідний спосіб. Цю асоціацію не варто розглядати в контексті християнських доктрин, інакше вона дійсно може викликати праведний гнів. Для українця в еміграції віра ставала частиною внутрішньої батьківщини, вона мала відчутний матеріальний зв’язок зі «своєю» церковною обрядовою традицією. У літургійному ритуалі відтворювалося не лише поєднання людини і Небесного Отця, але також людини та її втраченої земної батьківщини-Матері. Образ Богородиці, дуже популярний в українському християнстві та взагалі у нашій культурі, недарма є символом України — від мозаїк Софії Київської до мозаїк Святої Софії в Римі.
Українські громади, які гуртувалися навколо релігійних осередків, відтворювали в собі й у такий спосіб зберігали Україну. Можна припустити, що в цих громадах підміняли релігію політикою, Бога — Україною, живу віру — звичаями й обрядами. Так воно й було, судячи з того, що між священиками та особливо затятими патріотами час від часу спалахували конфлікти щодо підміни вчення церкви політичними гаслами — нехай і дуже приємними українському вуху. Утім, на тлі цих колізій вдалося вберегти і церкву, й український дух.