Україна з дому, куди всі прагнули і сподівалися повернутися (не цього року, так наступного, не наступного — то пізніше), поступово віддалялася за обрій сподівань, перетворюючись на «землю обітовану». І від того відданість цій Україні, як небесній Батьківщині, набувала ще більшого смислу й ваги. Діяльність зі збереження цієї «внутрішньої України» часом перетворювалася на служіння. У діаспорних громадах укупі зі «співочими товариствами» та гуртками народного танцю, дитячим дозвіллям та пляцками обов’язково знаходилося місце для «залишку Ізраїлева» — того малого числа вірних та відданих, які мали за місію пронести через вавилонський полон чисту, не заплямовану впливами окупантів і гонителів Україну. Тих, у кого не могло бути в мові місця «бібліотекарю» чи «біноклю» — мали право на існування лише «книговод» та «далекогляд», про який тепер з усмішкою згадує патріарх Гузар. Так само нічого не можна змінити в мові богослужіння або в паролі, за яким свій упізнає свого. У космополітичному середовищі «країни емігрантів» українці лишалися діаспорою, частково — доволі ортодоксальною. Із потягом до рафінованої чистоти свого «вчення», підозріливим ставленням до тих, хто відкривається зовнішнім впливам і сприйняттям асиміляції мало не як зради.
«Що означає «стати американцем»? — розмірковує Блаженніший в одному з інтерв’ю. — Наслідувати німця, чи голландця, чи англійця, який просто приїхав до Америки на сто років раніше? Тепер я теж говоритиму тільки англійською, буду поводитися, на мою думку, як справжній американець. А при тому втрачу себе… В Америці є українці і «з п’ятого покоління», і «з першого покоління». Наприкінці ХІХ століття з України туди прибуло багато людей. Вони тяжко працювали: це були прикрі часи індустріалізації Америки. Наші емігранти не знали мови, не були ніяк захищені — народ не мав тих прав, які має сьогодні. Багато дітей тоді соромилися власних батьків, — мовляв, вони такі селюки, не знають англійської. Але їхні діти вже цікавилися, хто вони і звідки. Уже в 30-х роках минулого століття українці почали збиратися, проводити конкурси хорового співу, українського танцю — робити все, щоб повернутися до своєї культури, відчути, що вони є хтось. …До асиміляції схильні тільки люди духовно бідні. Вони не мають почуття ідентичності, мавпують те, що, на їхню думку, робить із них американців: мати дороге авто, жити в певному районі, говорити гарною англійською».
Будь-яка людина, котра приїжджає до Америки і входить до американської спільноти, потрапляє в такий «плавильний котел». Кожен сам обирає — залишатися собою чи заперечити своє походження. Однак, забуваючи власну культуру, емігрант збіднює Америку. Порядні американці залишилися тими, ким були. Своєю культурою людина має збагатити нову батьківщину — у цьому завжди була сила Америки.
«Я не заперечую американських вартостей, навпаки, пишаюся ними, почуваюся одним із членів великої національної родини, але я також від себе щось додав. От, наприклад, коли ми, східні католики, приїхали до Америки, то там думали: якщо католик — значить латинник. Минуло багато часу, поки вони зрозуміли, що я, східний католик, маю іншу традицію, інший спів, інше богослов’я — і цим збагачую і католицьку церкву, і американську культуру. Якби я почав мавпувати латинників — що я приніс би іншим? Хіба що кількість, але не духовне збагачення».
З одного боку, подібне ставлення до асиміляції можна пов’язати з небажанням втратити вірних і парафії за кордоном. З іншого, свого часу саме завдяки такій політиці українцям у діаспорі вдалося зберегти і власну церкву, і дещо таке, що допомогло Україні вже за часів Незалежності згадати себе й відродитися. «Нашою Батьківщиною були культура, мова, церква», — згадує Блаженніший, адже УГКЦ — унікальний, виключно український церковний проект, в існування якого — так само, як в існування України, — багато хто у світі не міг і дотепер не може повірити чи змиритися з цим.
Це об’єднання доль церкви і нації не могло не набути видимих форм у житті громад і навіть у церковній проповіді. Водночас специфічна психологія «залишку Ізраїлева» ще неодноразово дасться взнаки тим, хто таки повернеться до свого «Єрусалима». Зокрема Любомирові Гузару, який не знайде в реальній Україні ані того космополітизму і свободи, що були притаманні американській культурі, ані тієї рафінованої України, яку консервували і сповідували у діаспорі. За багато-багато років, уже будучи патріархом-емеритом[4], він визнає, що дотепер не почувається вповні вдома. Усюди у світі йому було «не зле», але «остаточно добре», як має бути, на його думку, вдома, так і не відбулося. Може, саме через те, що його Батьківщина — не лише «дім Отця», а й «дім Матері-України», наша земля завжди була й лишається для нього чимось «небесним», чого на землі годі знайти.
4
Емерит (грец. «наглядач» і лат. emeritus— заслужений, старий) — католицький або протестантський єпископ, який через похилий вік звільнений від виконання щоденних обов’язків. Він більше не виконує адміністративне керування, проте зберігає право на звершення таїнств.