Стемфорд, із яким пов’язані молоді роки майбутнього патріарха й кардинала Любомира Гузара, був одним із доволі «вкорінених» українських осередків у США — українці-емігранти селилися тут від початку ХХ століття. На їхню духовну потребу тут утворилася і динамічно розвивалася протягом першої половини століття греко-католицька парафія, зокрема, зусиллям апостольського екзарха для українців у США Костянтина Богачевського, який також був емігрантом-утікачем «другої хвилі» — від переслідувань з боку польського уряду у 1920-х роках. Його працею була створена семінарія і коледж, де навчався майбутній патріарх УГКЦ і де згодом екзарх Семфордський Амвросій Сенишин висвятив молодого ліценціата[5] богослов’я Любомира Гузара на священика Стемфордської єпархії.
Молодий семінарист і згодом священик Любомир Гузар брав активну участь у влаштуванні українських громад, відтворенні національних форм життя «в мініатюрі»: залучався до роботи у молодіжних організаціях, служив капеланом у виховній оселі СУМ. Ці патріотичні організації на еміграції брали на себе дозвілля дітей, чиї батьки тяжко працювали: повоєнна Америка була ще далека від тих ідеалів суспільного добробуту, яких вона сягнула у наші дні. Утім, за спогадами Блаженнішого, значна частина українських мігрантів страждала навіть не через те, що доводилося тяжко працювати, а через незвичний спосіб життя — у мегаполісах із чужим укладом. Українські дитячі та молодіжні об’єднання брали на себе принаймні частину цієї проблеми, влаштовуючи літні табори та інші форми організації дитячого дозвілля. У такий спосіб вирішувалася як проблема вільного часу дітей, чиї батьки фізично не мали змоги приділяти їм достатньо уваги, так і проблема наслідування України — збереження її культурної традиції й мови, гуртування навколо української ідеї.
Першу парохію[6] Любомир Гузар отримав саме в такому українському культурному центрі — «на Союзівці», оселі Українського народного союзу, розташованій у гарному курортному містечку Кергонксон. Заснований на початку 1950-х, український культурний центр «Союзівка» дотепер лишається однією з провідних організацій діаспори у США. Він був створений як модель України «в мініатюрі»: кожна його будівля дістала назву одного з регіонів України. Сюди часто приїздив батько майбутнього патріарха, так само, як багато інших українців. Одного разу приятель Ярослава Гузара, співдиректор «Союзівки», запропонував йому запросити сина-священика відправляти недільні служби для відвідувачів. Згодом на «Союзівці» утворилася парафія Пресвятої Трійці.
На перший погляд, це видається дещо іграшково-пасторальним — «Україна» на 250 акрах популярного курорту, танцювальні гуртки та саркастично оспівані класиком «співочі товариства». Утім для людей, які тяжко працювали й більшість часу перебували в чужому середовищі, такі реконструкції давали відчуття затишку, частково навіть відчуття рідного дому, серцем якого був вівтар. Церковні громади втілювали щось дуже близьке до ідеалу життя спільноти як великої родини, об’єднаної пошаною до небесного Батька — Бога і земної матері — України.
«З мого досвіду я сказав би, що на загал у США в нас було дуже добре парафіяльне життя, — згадує Гузар. — Наші громади в 1950—60-х роках були живі, гарно організовані, мали свої школи, плекали благодійництво. Їхній дух дуже залежав від священика. Він вів свої громади. Священики також між собою спілкувалися. Я дуже радо відвідував своїх сусідів — два з них були значно старші за мене, а третій був доволі старший. Були й мої ровесники. Ми радо спілкувалися зі старшими священиками, а вони були до нас відкриті. Це було щось особливе й дуже гарне — відчувати цю товариськість. Ми навіть відновили священиче товариство св. Андрея (воно колись існувало в Україні, і деякі наші старші співбрати, що були священиками ще до війни, знали, як то було. Вони нам розповіли — і ми старалися продовжувати його на поселеннях). Наша мета була — триматися разом».
5
Ліценціат (лат. licenciatus — «має право») — науковий ступінь, який дає право викладати певні курси на університетському рівні.
6
Парохія (грец.) — те саме, що й парафія; нижча церковно-адміністративна організація у християнських церквах, що об’єднує вірян, яких обслуговують служителі одного храму.