— Того ж ти й мізерний такий, ще гірший, як на різдво був.
— Хіба ж я мізерний? кажу ж тобі — ніт.
— А то правда, що ви там нe доспите нічого?
— Це то правда, що спать не дають.
— А як же вони не дають?
— Хіба я не розказував вам, як був дома на різдво?.. Аби задрімав, то так і дасть в «кушку», або «пинфу» пустять...
— Що це воно таке? як то — в кушку? яку то пинфу?
— Ет! відчепіться! — озвавсь Антосьо.
— Скажи, любо, скажи-и! — почали просити сестри.
— Не скажу!
— Скажи, скажи-и-и!..
Засміявсь Антосьо і каже:
— То, маєте, так: як завважить старший, хто жупчики ловить, то й моргне на кого-небудь, а той візьме перо за два кінці, вигне та підведе до самої кушки й пустить: аж сльози покотяться.
— До якої-то кушки підведе? — питає Мася.
— З тобою балакати!.. до носа!
— А ніс хіба — кушка?
— У нас кушкою звуть, — каже Антосьо.
— А пинфа що то таке? — знов поспитала Мася.
— Пинфа?.. пинфа от що: візьме паперу та бавовни й скрутить папір в дудочку й в один кінець, в тонкий, завине ту бавовну, запалить, роздує. Як добре курить, то запаленим кінцем візьме в рот осторожно й подме. То так сапнеї диму, як голова завбільшки, висунеться під ніс. Ще й кожухом накриють, як на кроваті спиш...
— Та нащо ж це? — питають сестри.
— Щоб не спав!
— А воно ж не душить?
— Де то вже ні! так закашляєшся, що ну! бухикаєш та й бухикаєш! І сльози котяться, наче били.
— Хто ж це виробля?
— Хіба я вже не казав вам? — старший.
— А якби йому так?
— Йому? — ніхто не має права!..
— І б'ють вас добре?
— Ет! з вами не переговориш, — немовби з гнівом підказав Антосьо і почав чогось шукати.
— Чого ти шукаєш? — питали сестри.
— Ножа! Піду вудлище вирубаю.
— Скажи, чи добре б'ють, то скажу, де ножі, — каже Мася, — та ще в нас є такий гострий, що ну!
— Гляди ж, щоб дала ножа; бо як обманеш, то вже нічого не скажу, хоч проси й розсядься.
І розказав, як там катують: Мася аж перехрестилась, Орися й собі, і Текля за ними.
— То за що ж це? — питають.
— З ласки та на втіху: от або замужичиш, абощо.
— Як то — замужичиш?..
— Давай ножа!..
— Та скажи перше!
— Давай ножа! давай тобі кажу!
— Скажи, то дам.
— Давай, бо буду бити!
— Скажи, то дам!
— Е! — почав Антосьо з гнівом і підскочив з кулажами, — давай, бо так і вчистю.
Мася тільки усміхалась..
— Не даси?.. давай!
Мася все сміялась.
— То на ж тобі! — сказав Антосьо і з цим словом такого стусана дав, що та так й облилась сльозами. Орися й крикнула:
— Чого ти б'єшся, Антосю!
— Вже почали? — гукнув тато з покоїв.
Та Антосьо не чув. Він тільки вчистив Масю, то так і чкурнув з хати. А сонечко вже заходило. Поки Антосьо справився з сестрами, всі хлопці довідались, шо він приїхав. Були й такі, що не вірили, аж поки самі не побачили. як він вертався з поля з матір'ю.
— Антосьо йде! — стали кричать. І вискоком за бричкою — та не пішки, а все верхами на хворостині, та ще й загнуздавши її, бо коні все цугові, щоб не здуріла, не побила. А нащо ж так батюгою підтина? — Е! не знаєте ви! Щоб лучче басувала. — Аж копіт збили дорогою. Антосьо мовби духу коням піддав, бо всі тащать такими герцями, що мабуть і під самим гетьманом луччого коня не бувало.
Куди ж вони їдуть, молоді лицарі?
Просто дорогою за Антосьом. І як він повертав у подвір'я, хлопці гукали:
— А чи вийдеш?
— Побачу, — відказав той, і серце йому задріботіло в грудях, як тільки в такім віку й може.
— А як думаєш — вийде? — питали хлопці один одного, як Антосьо пішов до хати.
— Може вийде, а може й ніт.
— Пождім його, та тимчасом і коні попасемо!
— Ну, добре, — заговорили і поставили свої коні в ряд, повстромлявши голови їх у пліт. Другий споришу нарвав, посипав перед конякою: «їж, каже, насичайся... Ге! Чогось не їсть! мабуть, дорогу чує».
Поки отак коні стояли на попасі, верховці крізь тин позирали, чи не йде отаман. А він з сестрами справлявся. Хто дверима скрипне, тут все думають: от він. Аж ось і справді він.
— Сюди, сюди! — почали хлопці. Антосьо й побіг до них.
— Ге! — каже, — а в мене й нема коня. Переглянулись лицарі й мовчать.
— Нумо, браття, в коней! — заговорив Антосьо.
— Нумо й у коней! — Зараз поздіймали вуздечки, вв'язали віжки, стали впротяж і закурилось. Антосьо ззаду лиш поцмоктував, любуючись, як його коні басують.
IV
Промайнули вакації, як з батога тряснув, навіть Антосьо і в м'яча не награвся, і в коней не набігався, хоча бігав щонеділі, щосвята, і в м'яча грав щодня, як проти ватаги вийдуть. Як на зло — тільки розіграються, а тут чечуга і тне свого клуса — тюп-тюп! тюп-тюп! — і кургиче. Малеча, що сидить під тином, і почне: «ватага йде, молока несе, а що в цицьці — то мені!»...