— Та дурна твоя голова жіноча, — сказав панотець, — хіба, як з богом не говорив, то вже й віри йому не няти?
— А чого ж ти віриш у його, як турчин у місяць? хіба він знає, куди до раю навпростець?
— Ет! кому що, а курці просо! — заговорив панотець з серцем, і аж сплюнув. — Дай-но чого перекусити, а то аж кишки сваряться, — додав далі.
Не вспіла паніматка на стіл подати, бо приїхали гості — сусідський-таки панотець: була неділя, то для кожного вільний час. Почалась учта. А попи — народ учтивий, — куди! нікому не жалують хліба-солі. Випили по чарці, що один бог, далі по другій.
— Що ж, — кажуть, — варт чоловік без пари?
— Та бог в тройці пребуває!
— Та хіба в нас не чотири євангелісти?
— Е! як на руці чотири пальці, то каліка: треба щоб пять було.
— Шість день бог творив світ.
— А в сьомий почив од всіх діл своїх.
— Та не так-бо, — каже Люборацька, — а ось як: премудрость созда собі дом і утверди стовпів сім.
— Га-а-а! добре, мамуню! їй-богу добре! —заговорив гість, хитаючись і хапаючись цілувати її в руку.
Поставили й «сьомий стовп»... А як долічились через дванадцять апостолів, чотирнадцять посланій Павлових та зближались до сорока святих, то й самі стовпами поставали. І на день засіріло.
— Пора мені додому, — каже гість.
— Та ще по чарочці! — заговорив о. Гервасій.
— По одній, — додала його паніматка, — щоб знаєте... А! — додала, — хай нашим ворогам тяжко! — і держачи в руках чарку з «православною», почала приспівувати, а панотці підтягати:
Зажурилися вороги,
Що ми стали пити;
Заболіли їх животи,
Чим будем платити...
А ми тут, вони там,
Трасця їх животам...
Та й заговорила, дивлячись на чарку:
— Пройшла єси вогонь і мідні труби, і пляшки й келишки; всюди їздила, то піди ще й пішки!
І випила, скривилась, зморщилась, налила для гости і дає:
— Проше, вашеці!
Взяв він і приглядається, а Люборацька співа, в долоні припліскуючи:
А випийте ж, кумцю!
Там горілочка смачна.
І за нас, і за вас,
І за тую неньку стареньку,
Що навчила нас, нас,
Хороше ходити, горілочку пити.
Останні слова вже притоптувала.
— Та «кумцьо» таки не випив.
— Чи п'єте ж?
— Попо-попождіть! попо-ждіть, мамуню! Зараз — і заляг, рукою вимахуючи: — До-сто-йно єсть я-ко воістину...
О. Гервасій за ним, а паніматка й собі... Далі поставив гість чарку і вдарив поклона, а за ним і всі. Співають та б'ють поклони, а на дворі вже сірий день.
— Пора їхать! Пора! — каже гість, як проспівали і сльози обтерли.
— Пождіть, кумцю! Ще хвилиночку! — просить паніматка.
— Ні вже! бувайте здорові!
— Та сядьте-бо, щоб старости сідали! Та ще вишнівочки...
— Ні, спасибі!
— Ну, дулівки...
— Спасибі! Поїду.
— То сибіряку, або слив'янки, або яблунівки...
— За все, за все списибі! Поїду — і поплентавсь на двір казать коні запрягати.
Поки запріг попівський наймит, то вже й небо червоніло; поки виїхав, то ще не пізно було, бо сонечко тільки з-за гори викочувалось.
— А тепер, жінко, спати? — заговорив о. Гервасій.
— Тобі добре спати, а мені хазяйство...
Через годинку панотець хріп, а паніматка товклась по перині.
Не часто траплялись такі оказії в Люборацьких, та все ж бували; тільки не за кожним разом таку палю забивали, хоча й насухо ніхто не виїжджав. Такий уже звичай.
Тимчасом зближалась друга пречиста, а припадала в суботу; в п'ятницю ж у Люборацьких така колотня була в двірку, що й не сказати: паніматка ходила з заплаканими очима та бідкалась; Мася немовби плакать збиралась, а панотець тільки руки потирав, кидаючи оком на вузли, вузлики, вузлички, що рядком понаскладали, наче на край світа в дорогу збирались. Не так чого понабирали, як їжі: скільки печених курок, ковбас, сухариків, сущиків і всякої всячини. Наймички аж повпрівали, бігаючи то з пекарні, то в пекарню; паніматка також потом обливалась обв'язуючи, замотуючи; тільки Мася ні в віщо не входила.
— Чому ж це так? Чому паніматка не нажене їй холоду? Ге! Вона вже останні години добуває дома — в науку поїде, то хай погуля.
Глянула паніматка на все, чого понаготовляла, і задумалась: — коли б, каже, чого не забути, щоб дитина не мліла голодом в чужині; бо не дурно ж мої покійні татуньо розказують було, що будуть не ученики, а мученики... Боже мій! Боже! — додала вголос, — лучче було не родитись, аніж бачить, що тепер діється на тому світі божому.
Взавтра вже мала виїжджати Мася, й як всі полягли спати, а в пекарні ще начиння милось, вона кивнула на наймичку Ганну і пішла на тік, стала в кутку між стіжками і почала гуторить. Все село знало, що діялось у панотця, то слуги й подавно, тільки ніхто не знав, чому батько хоче, а мати ні.