Як приїхали під самий коливорот, паніматка поспитала в заворітнього:
— Де тут жиє учителька, пані Печержинська?
— Он! у поздовжній перії, — показав той. — Ото, — показує, — бачите червоний дім з зеленим піддашком, не доїздячи до поперечної перії?
— Бачу, — відказала паніматка, — ото він, що за ним зараз другий під новою гонтою?
— Отож-то! — каже заворітній. — Так між тими двома ломами двірок стоїть, перед вікнами городчик, нова брама з подвір'я, цвяхована.
Дивилась паніматка, куди показував старий; дивилась і Мася, а серце їй так і мліло: «що то буде?» — думала вона.
Подякувавши заворітньому, розплутавши коней, паніматка рушила з місця та рушаючи, перехрестилась, щоб без пригоди хоч містом проїхати. Тепер тут не коливорот, а тільки стовп стоїть, що на йому ходив коливорот, і на землі лежить довге дерево, обтесане, подовбане. А колись до посесії тут було справно! Коливорот — ще й помальований зеленим — на ланцюгах ходив, обкований був. І на стовпі бляшане півпівника: куди вітер, туди й він обертався та чергинькав.
Якби хто з лівобічної в'їхав в Тернівку, або й у Теплик, абощо, то дивним йому показалось би, дивлячись на ту крилату звірину, шо там на вишках понамальовувана; на ту неохайність та нечупурність. А тут зо всіх боків шарпають: «Со pan kupuje? Со panu potrzebno? Do mnie, pani! Do mnie, pani! U mnie lepsze towary». A npaвобічане до цього вже узвичаїлись, і тільки махне рукою, або і так поїде; а то ще й злають, як останнього — і ні суда, ні розправи нема. І мої подорожні мовчки собі їхали.
— Годі! годі! Митре, стій! — сказала паніматка, як під'їхали під браму до пані Печержинської.
Став Митро, паніматка роздивилась на ті прикмети, що люди показали, і почали злазити.
— Злазь, — каже, — й ти, Масю!
Зітхнула дівчина й злізла. Паніматка казала Митрові з'їхать з дороги, дати коням пашні, і строго-настрого наказала від брички не відходити: в ногах там були складені то сорочки для Масі, тощо. Та ще це байдуже, — на бричці зоставались різні горнята: то з повидлами, то з конфітурами, — себто варення, — то з медом, з маслом; то курчата, то хрущики, то сухарики тощо, — все, що мати для Масі з дому набрала, щоб дитина не мліла голодом в чужині, так щоб хто не пожив без Масі, — он що!
Оттак розпорядившись, обтріпала мати дочку від пилу, а дочка матір, й потягли в двір. Люборацька вже і шаллю застелилась.
Може думаєте, що дітвора сипнула з хати зустрічати новобранку-товаришку, як то бува з школою? Може хто вийшов зустріти паніматку? Ніт! Зійшла вона з дочкою на рундук, поторгала дверима, — ні духу не чути; ще раз поторгала та й каже: «нема нікого». І вернулись до брички.
Гірко ту мову розказувати, яку вели мати з дочкою, бо й своє лихо згадається, а за лихо... та цур йому!.. Мати згадувала своє дівування, і рівняла давнину до теперішнього; а дочку в село манило, між дівчата, і жаль їй було, що теперішній світ так відмінився від давнього, як ще бабуня її дівочила. І сплакнула Мася. Зітхнув Митро, бо слухав, аж рота роззявив, і так подивився, що паніматка й здогадалась, що він хотів щось сказати, і запитала:
— Що ти хотів говорити?
— То я собі так, — озвавсь Митро.
— Та говори-бо, чого ти?
— То я... теє... то я так собі, — каже хлопець, чухаючись.
— Та кажи-бо!
— Їдьмо додому! — каже Митро.
— От тобі й дурень, — озвалась паніматка. — А Мася ж?
— Візьмім додому, — каже Митро.
— А для чого ж ми возили її сюди?
— Та що! — каже Митро. — Бачите, їмосць, — додав, — вас у нас в селі поважають, бо ви таки найстарші між жінками, — сказано: попадя, паніматка, всьому селу мати; і ви не держите мужички за ворітьми, а тут самі на сонці печетесь, їдьмо! тут нема правди. І коні тупають, — далі каже, — муха, значить, тне.
Не мала паніматка часу відказати на то орацію, бо надійшла молодиця звідкільсь, така розкішна з себе, та рум'яна, в швабській сорочці, в цицовій спідниці і на голові хустка здорова замість намітки. Це знак, що вона коли не некрутка, то покритка.
— Чи не до учительки? — поспитала вона і якось так глянула на Масю, наче почувалась старшою за ню.
— До учительки ж, — озвалась паніматка.
— Нема вдома, — відказала молодиця, — ще з костьола не вийшли. Просимо до хати; я тут за господиню.