Не вспіла паніматка і роздивитись гаразд, ні прохолодитись, — бо двірок на льодовні стояв, — як прийшла й Печержинська і панянки з нею. Панянки ж десь в сінях поділись, а вона ввійшла в хату. Були дуже пізні неділішні обіди, як це діялось.
—Niech bedzie pochwalony Jezus Chrystus —привітала вона, тицьнувши, наче її хто попід коліна торкнув.
— На віки віков, амінь! — відказала паніматка. Стояла вона очима до порога, коло вікон. Тут же комода стояла, на ній всякі коробочки, пляшечки, кошички; над комодою дзеркало, а під дзеркалом подушечка на голки, піском набита, заволічкою вишивана, з китичками. Коло матері й Мася стояла.
— Kogoz mam honor poznac? — запитала учителька, розпрягаючись з капелюша, що був як одеські лабази, як тоді носили. І кинулась до дзеркала.
— Та я — попадя, — відказала паніматка, давши місце Печержинській.
— A, ksiedzova! — відказала та, — prosze siadac, — додала. — A to, — показала на Масю — coreczka pani?
Подякувала паніматка за честь і каже:
— Tak jest— corka moja. — Вона дещо могла сказати по-польськи, та не кожен раз відважувалась, бо не духвала на себе.
— Do nauki zapewnie — процідила Печержинська.
— Та само собою, — озвалась паніматка.
— Bardzo mi przyjemnie! A ona umie po polsku?
— Ні, — відказала паніматка.
— Aj-aj-aj! Jaki srom! — каже Печержинська і додала: — U mnie sie nauczy. Czy pani dobrodziejka nie z Solodkow?..
— Tak jest, — відказала паніматка.
— A! to slyszalam od p.Rosolinskiego.
Тут принесли каву. Мася не тільки не пила цього дива, але й не бачила, то і з руки взять не хотіла: що ж, дума, візьму, а як уп'юся? — І все дякує.
— То idz, serce, poznasz si z panienkami, z towarzyszkami. Idz kotiu! — каже Печержинська.
Мася стояла мовчки.
— Чому ж не йдеш? — озвалась мати.
— Так, — каже Мася.
— Йди, йди! тобі легше буде обізнатись, поки я тут.
— Не хочу я, — каже Мася.
— Olano! — гукнула Печержинська.
— Slucham. — відозвалась, і ввійшла та молодиця, що запросила паніматку до хати.
— Zawolaj tu Kase, Masie.
— Бач, і тут є Мася! бігай! — заговорила паніматка.
Мася й рухнула за Оляною. Думала небога, що тут, як на селі. Та не пройшло й чверть години, як вернулась.
— Чого ти? — спитала мати.
— Тут всі шляхтянки, — відказала Мася, — сміються з мене. Не хочу я тут бути! — Говорить і очі витира, бо соромиться, та сльози самі ллються, мовби їх там повні озера в запасі були.
— О! jakie z one! — каже Печержинська — ja z іm dam! — І до паніматки заговорила, — вона балакала по-польськи, а ми на своє звернімо, — каже: як же ви, їмосць, погано повели свою дочку! Як хлопка яка! а дитя шляхетне. Та байдуже. — додала, — в мене вивчиться. — І каже: — все то простота винна!
— Може й так, — думала собі паніматка, — може ми й прості. А мабуть, що вона правду каже, бо поміж пани треться, то всякого дива наслухається. А вони мають час світ розпізнати, — не те, що ми, хлібороби: ніколи й в голову пошкрібатись — не знаєм світові ладу. Недарма покійні татуньо було розказують, що як зближиться страшний суд, то світ обернеться очима назад, а потилицею наперед.
Багато було б розказувати, якби приплілось перебирать все, що ні говорила Печержинська з паніматкою; тільки що подобалась вона Люборацькій, бо облесна була.
Наслухавшись всякого глуму над українщиною, паніматка згодилась з Печержинською за тридцять карбованців на рік і все своє для дочки: харчі, прачка, — та й поїхала додому.
— Слухай же, доню, учительки, — сказала мати дочці, — та вчися, а я буду довідуватись, як матиму зможність. А чого треба буде, переказуй через ярмаркових.
Мася випровадила матір аж за коливорот, тут і цю мову слухала, та й заплакала, прощаючись, — гірко заплакала.
— Не плач, доню, — каже мати, — учительку розумну матимеш, наведе на добро. А що чоловікові легко дістається? Не плач же! — каже, і в голову поцілувала. І Мася вернулась, обтерши очі, бо вже знала сором, а мати поїхала, думаючи сама собі: бідна дитина! не матиме добра в цій школі, бо недаремне ж покійні татуньо кажуть, було, що будуть не ученики, а мученики...
— А що доброго? — поспитав панотець, як паніматка додому вернулась.
— Та ще нічого, — відказала вона.
— А хоч можна сподіватись чого доброго?
— Та обітреться, а більше — хто його знає...
— Коли б хоч від мужицтва відвикла!
— Тобі все панство в голові! — каже паніматка, — а он вони до костьола ходять на набоженство, а не до своєї церкви.
— Та хоч і в хліві богу помолиться, аби щиро, — озвавсь панотець. — А приклад добрий матиме: там все пани та й пани, та пані; навчиться всього медяного. За віру ж нічого бояться: не зломить, бо не тямить по-латинськи... Та найлучче, що приїхала-сь, бо мені аж живіт запався. Пошукай-но чого смачненького з'їсти: сама покріпишся, та й я коло тебе...
VI
Тяжко було Масі між панянками: всі глузували з неї, що хлопка. А як сказала, що зроду в костьолі не була, то наче провинилась, так здивувались й зареготались, і Печержинська з ними, та все: ото, — кажуть, — а! як же можна?