Та ще по вакаціях треба в Кам'янець за місцем, то не йти ж босака! А тебе ще не сключать цих вакацій, хіба маточники вичистять. Та виб'ють же добре, щоб з Ковинським не сходився! — І поскакав на одній нозі через подвір'я.
— А що казав учитель? — питав Антосьо, як прийшли з класу.
— Навіть не питався, — відказали йому.
Так пройшов тиждень.
Антосьо щодня слухав добрі орації від Ковинського і рад був, що познайомивсь; а то у тієї Волоської всі «приліжні» були, то й йому страху завдали. Про чоботи вже й думать забув; як сам Ковинський каже:
— Ходім, чуєш, та пошукаєм чобіт.
— Ходім! — каже Антосьо. І пішли.
Зразу на той гній вийшли; а в долині салган.
— О! — каже Ковинський, — ми й забули, що гній коло салгану.
— Еге ж! озвавсь Антосьо. — Слава богу, —додав, — завтра піду вже в клас. — Та подивились: приміти стоять, а де були чоботи — тільки ямка. Затужив Антосьо, аж заплакав. Ковинський почав його вговоряти. А тут зараз і виполоч і заповідь цвіте.
— Ходім, — каже Ковинський, — заповіді шукати! — І пішли витягати корінці, та такі різки поплели, що ну!
— Оцею якби урвав! — каже Ковинський, простягаючи свою різку.
— А цею? — Антосьо каже.
— Та й твоя добра, але моя все лучча! — І почали хльостати. Там почали суниць шукати; і чоботи знов вилетіли з голови, й класи, й учення. Так і тиждень минув. Настала субота, прийшли старші і знов послали по горох. На цей раз пішов Антосьо з вискоком і вже не спіймався.
Вже і черешні постигли, а Антосьо все «без сапогов», і все старші посилають його на промисли. Вже й звикся він, що в клас не ходить, і не вчиться, і вже не втікає в поле, а сидить дома. І Ковинський прийде, та й грають в «косточки», аж поки з класа не повиходять.
Так раз сиділи вони та грались, як увіходять аж три второкласники.
— Іди, Люборацький, в клас! прислав учитель. — В мене чобіт нема, — каже Антосьо.
— Казав, щоб босого привести.
— Чи йти? — пита Антосьо Ковинського.
— Та не йди, — каже той, — будем лучче в косточки грати. А там що? не чув, як б'ють?
— То й не піду.
— Іди, дурний, — почали ті. — Що ти з собою думаєш?
— А не будуть же бить?
— Ні, — кажуть ті, — а як і виб'ють, то дадуть дві-три різки та й годі. Як не втечеш оце, то як смотритель приведе, так «на собранії» виб'ють. Тоді вже не обійдеться, як тридцятьма.
— Чорт знає що! — говорив Ковинський, — не йди, не слухай!
— Іди, йди, — кажуть ці, — бо будеш каятись. Не послухав Антосьо Ковинського, — пішов до класу. Чим довше йшов, чим ближче було, тим все біліший робився, а як увійшов у сінці, то як крейда став, і не йде.
— Ну, ходім! — кажуть ті, що привели його. Перехрестивсь Антосьо і пішов у клас.
— Ты почему в класс не ходишь? — спитав учитель.
— Нету сапогов, — відказав Антосьо тоненько.
— А уроки знаешь? Антосьо мовчить.
— Знаешь? говори! — гукнув учитель.
— Не знаю, — відказав Антосьо чуть тільки чутно.
— Ты же почему не выучил? Высечь!
— Господин учитель! — закричав Антосьо, — я вже буду, ей-богу, буду!
Та його не слухали. Відбув своє. Учитель і каже:
— Стой там на коленях!
Став Антосьо ще й на коліна, та й думає собі:
— Щоб був знав, не прийшов би; хай би сключали, Ковинський же не боїться, що сключать. Як підходить учитель:
— Люборацкий! — гука. Встав Антосьо.
— Почему ты не учишься?
Антосьо мовчить.
— Ты же сирота?
— Сирота, — відказав Антосьо.
— Сирота и не учишься! на кого же ты надеешься?
— Он с Ковинским в косточки играл, когда мы пришли к нему в квартиру, — сказали ті, що привели Антося.
— Ты с Ковинским сошелся? Ты знаешь, что такое Ковинский?... Зараза!
Як почав, як почав вговорювати, то Антосьо те згадав і заплакав. А в сінях чути: — гу! гу! — то б'ють.
— Ковинського! Ковинського! — почали ученики.
— Слышишь? — каже учитель.
— Слышу, — відказав Антосьо.
— То и тебе будет. Считай!
Налічили і сорок, і п'ятдесят, і шістдесят.
— Довольно! — хтось крикнув. І все стихло, тільки чути: о-го-го-го! о-го-го-го!
— Считал? — питає учитель.
— Шестьдесят, — каже Антосьо.
— То и тебе будет, если не будешь учиться.
— Буду! — каже Антосьо.
— Смотри же! ступай на место! Антосьо сікнувся до первої парти, де попереду сидів, бо був п'ятим в первім розряді.
— Куди? Куди? — заговорили ученики. — Твоє місце на Кавказі! — Кавказом звуть останні парти, де сидить «гебесня». Поки Антосьо чобіт шукав, написали нові списки і його знесли в третій розряд.
Пішов Антосьо, понурившись, і сів та й думає:
— Не буду ж я вчиться, коли мене тут засадили межи гебеси.
Як виходили з класа, учитель наказав, хто поблизу живе коло Антося, щоб його мав на оці і конче привів у клас; то Антосьо прийшов і на другий день. «Спросив» його учитель, а він ні слова не знає; ні слова йому й не сказали, тільки вибили.